Розділ «ПІСНЯ ТОНЕНЬКОЇ ОЧЕРЕТИНИ»

Не всі сміливцями народжуються,

Сміливцями — стають!

— почулося тихе.

І Андрійко враз про всі страхи забув, побрів через калюжу.

Зелені жаби, мабуть, від переляку стрибали увсебіч, скрекотіли незадоволено.

Андрійко намацав ногою обруч аж на глибокому й побрьохався до берега.

— Ох, — зітхнув обруч. — А я думав, що залишуся іржавіти у баговинні. Ну, на сьогодні досить, мені треба обсохнути.

Наступного дня знову котився, видзеленькував обруч. Котився попід парканами, попід кущами бузку й калини, по стежині через буйні городи, через квітучу леваду. Андрійко біг за ним, і було йому легко і радісно.

І раптом за обручем тільки зашурхотіло. Добре, що Андрійко встиг зупинитися. Перед ним шелестіли жалючим листям непролазні джунглі кропиви.

— Це тобі не якась там калюжа! — розгубився Андрійко. — Кропива зла, сердита. Її усі бояться, навіть доторкнутись не наважуються.

Він присів на вербовому пеньку і засумував.

Не всі сміливцями народжуються,

Сміливцями — стають!

— почулося із кропиви.

Андрійко підхопився і, сам себе не пам'ятаючи, шугнув у кропиву… Удома він заліз у діжку з дощовою водою, що стояла під ринвою, і довго сидів там, щоб не так щеміли пожалені кропивою литки.

І був ще один літній сонячний день. Андрійко біг і біг за обручем, а він поминув хати і леваду, викотився до річки, пострибав через широку долину. Обруч котився, вистрибував, і гуси, які паслися тут, витягували до нього шиї, не розуміли, що то котиться. Кахкали качки, над обручем вилися бабки, а одна сіла на нього, мабуть, хотіла прокататися.

Андрійко задивився на мальовничу долину і… втратив обруча з поля зору. Де ж він? Мабуть, у густій траві сховався.

Андрійко почав шукати обруча, як почулося грізне:

— Ме-е!

Ой леле! Де б, ви думаєте, був обруч! Він хилитався на гострих, войовниче наставлених рогах цапа Бороданя…