Розділ «ПІСНЯ ТОНЕНЬКОЇ ОЧЕРЕТИНИ»

— Ах! То це ви світите всім — з раннього ранку до самого вечора — і птахам, і комахам, і деревам, і травам?

— Ні, — засміялося Сонечко. — Світить он воно, Сонце. А я на нього схоже. Бо я таке ж золотаве! Таке ж блискуче! І таке ж кругле! А ти на кого схожий?

— Я?.. Сам на себе, — аж зніяковів Світлячок. — Я сам свічу…

— Хм! — здивувалося Сонечко. — Як же це можна самому світити?..

І тут воно згадало, що вже вечір, що пора додому, і, змахнувши крильцятами, здійнялося з дубового пня.

По дорозі до Калинової світлиці був великий квітучий луг, на якому жили Коники-скрипалі. Зараз він увесь дзвенів, вигравав, переливався різнобарв'ям звуків — Коники давали вечірній концерт.

І Сонечко не втрималося, присіло на галузку. «Послухаю хвилинку і далі полечу», — подумало.

А коли отямилося, довкруж стояла густа темрява…

Сонечко летіло й летіло, а Калинової світлиці все не було. Врешті щось забовваніло попереду. Сонечко зраділо: ось зараз і домівка, де чекають на нього рідні. Але з усіх боків його обступили якісь чорні громаддя, якісь потвори. Вичікували у темній тиші.

«Пу-гу! Пу-гу!» — раптом розітнуло тишу.

У Сонечка й крильцята обмерли.

Та в цю мить унизу зблиснув вогник, погас, знову заблимав.

І Сонечко з останніх сил полетіло на той вогник.

— О, ви повернулися, щоб подивитися, як я свічу! — почуло воно вже знайомий тихий голос. — Та не бійтеся, це ж я — Світлячок!

Він був зовсім не такий, як удень. Він увесь світився, немов голубий ліхтарик, променів увсебіч м'яким сяйвом.

— Я заблудилося, — зізналось Сонечко. — Кругом така темрява. А вдома ж мене ждуть не діждуться…

— Так я проведу вас! — І Світлячок хутко зібрався в дорогу.

Як зраділи усі мешканці Калинової світлиці Сонечковому поверненню! Як вони дякували Світлячкові!

— Залишайся у нас ночувати! — запрошувало Сонечко.

— Ні, спасибі, — сказав Світлячок. — Мені треба повертатися до Старої діброви. Мені ще цілу ніч світити.