Розділ «Частина перша ЕКІПАЖ «АНТИЛОПИ»»

— А професор Пєсочников? На «пакарді»?

— На «пакарді».

— А письменниця Віра Круц? — цікавився напівшофер. — От би глянути на неї! На неї і на товариша Нєжинського. Він теж з вами?

— Знаєте, — сказав Остап, — я стомлений пробігом.

— А ви на «студебекері»?

— Можете вважати нашу машину за «студебекера», — люто сказав Остап, — але до цього часу вона звалася «лорен-дітріх». Ви задоволені?

Але шофер-аматор задоволений не був.

— Дозвольте, — викрикнув він з юнацькою настирливістю, — але ж в пробізі немає ніяких «лорен-дітріхів»! Я читав у газеті, що йдуть два «пакарди», два «фіати» і один «студебекер».

— Ідіть до біса зі своїми «студебекерами»! — загорлав Остап. — Хто такий Студебеккер? Це ваш родич, Студебеккер? Батько ваш Студебеккер? Чого ви причепилися до людини? Російською мовою говоряться вам, що «студебекер» в останню хвилину замінили «лорен-дітріхом», а він морочить голову. «Студебекер»!

Юнака вже давно відтиснули розпорядники, а Остап ще довго вимахував руками і бурмотів:

— Знавці! Вбивати треба таких знавців! «Студебекера» йому подавай!

Голова комісії після зустрічі автопробігу свою вітальну промову склав з довгого ланцюга підрядних речень, 3 яких не міг виплутатись протягом цілої півгодини. Весь цей час командор пробігу був дуже занепокоєний. З висоти кафедри він стежив за підозрілими діями Балаганова і Паніковського, які досить активно шмигали по натовпу. Бендер робив страшні очі і зрештою своєю сигналізацією прикував дітей лейтенанта Шмідта до одного місця.

— Я радий, товариші, — заявив Остап у слові-відповіді, — порушити автомобільною сиреною патріархальну тишу міста Удоєва. Автомобіль, товариші, не розкіш, а засіб пересування. Залізний кінь іде на зміну селянській кобилі. Налагодимо серійне виробництво радянських автомашин. Ударимо автопробігом по бездоріжжю і нехлюйству. Я закінчую, товариші. Ми зараз перекусимо і будемо продовжувати нашу далеку путь.

Поки натовп, що монолітною стіною оточив кафедру, вслухався в слова командора, Козлевич розвинув широку діяльність. Він залив бак бензином, який, як і казав Остап, виявився найвищої якості, нітрохи не соромлячись, прихопив про запас ще три бідони пального, змінив камери і протектори на всіх чотирьох колесах, захопив помпу і навіть домкрат, геть очистив як базу, так і операційний склад удоївського відділення Автодору.

Дорога до Чорноморська була забезпечена матеріалами. Правда, не було грошей. Але командора це мало непокоїло. В Удоєві мандрівники добре пообідали.

— Про дрібні гроші турбуватися не треба, — сказав Остап, — вони валяються на дорозі, і ми їх будемо підбирати, скільки нам треба.

Поміж древнім Удоєвим, заснованим 794 року, і Чорноморськом, заснованим 1794 року, пролягло тисячу літ і тисячу кілометрів ґрунтової і шосейної дороги.

За цю тисячу літ на магістралі Удоїв — Чорне море з'являлися різноманітні фігури.

Рухались по ній роз'їзді прикажчики з товарами візантійських торговельних фірм. Назустріч їм з дрімучого лісу виходив Соловей-розбійник, кремезний чолов'яга у смушевій шапці. Крам він відбирав, а прикажчиків пускав у розход. Брели цією дорогою завойовники зі своїми дружинами, проїздили мужики, пленталися з піснями прочани.

Життя країни змінювалося з кожним сторіччям. Мінявся одяг, удосконалювалася зброя, були придушені картопляні заколоти. Люди навчилися голити бороди. Злетіла перша повітряна куля. Було винайдено залізні близнюки — пароплав і паровоз. Засурмили автомашини. А дорога лишилася такою ж, як і за Солов'я-розбійника… Горбата, вкрита вулканічним брудом чи засипана ядучим, наче порошок від блощиць, пилом, простяглась вона, наша вітчизняна дорога, мимо сіл, містечок, фабрик і колгоспів, простяглася тисячоверстою пасткою. Обабіч неї, в пожовклих, забруднених травах, валяються кістяки возів і замучені, конаючі автомобілі.