Розділ «ЧАСТИНА ЧЕТВЕРТА»

— Е, та це ми знаємо. Легенда, звісно, то головне. Але ж там повинне бути й золото. Хіба ні?

— Іба ні? — витягнув шию Ходя.

— Звичайно, — погодився Ворон. — Золота там ціла скриня. Та й не тільки золо…

Він затнувся і, притримавши Мудея, втупився очима в якусь одну, тільки йому видиму, точку. Його враз напружена постать змусила всіх зупинитися й не дихати. Вони сторожко повели очима вслід за поглядом отамана і побачили те, що він помітив першим. Там, на молоденькому клені, була відламана гілка.

І відчахнув її хтось зовсім недавно, бо зі свіжого зламу поволі скрапував сік.

«21 апреля ночью неизвестная банда ограбила продовольственный склад в селе Михайловка и потребкооперацию в Жаботине, после чего скрылась в направлении Холодного Яра. Днем того же числа на дороге из Каменки в Жаботин были зверски замучены зампред окрисполкома Касатонов, делопроизводитель Самохин, уполномоченный ГПУ Либчик, ехавшие в Жаботин для проверки хода посевной кампании. Приказано произвести разведку. Туда уже высланы ответчики из вышеуказанных сел. Операцией будет руководить сам лично Председатель Райвоенсовещания тов. Астраханцев, который выехал на место событий. Меры к выяснению характера банды приняты самые активные. Настроение у кулачества приподнято, но волнения среди населения не наблюдается.

Начокротд ГПУ Бергавинов.

Нач. СОИ Ленский».

(Із тижневого звіту Черкаського окружного відділу ҐПУ губернському відділу ҐПУ з 17 до 24 квітня 1923 р.)

РОЗДІЛ ДРУГИЙ

1

Ми таки відкопали його. Саме тут, у Скарбовому Яру, де отаборилися на широкому виступі схилу, порослому мішаним лісом.

На цій «призьбі» стояли білі клени, ясени, берези, які раніше від дуба і граба викинули молоденьке листячко, і звіддалік здавалося, що їх огортає зелений дим. За підлісок тут були густі зарості ліщини (вона теж уже розвісила свої блідо-зелені сережки), кущі шипшини та глоду, що набубнявів біленькими пуп'янками.

Відіспавшись та відпочивши біля багать, ми вже наступного дня двійками подалися в різні кінці Холодного Яру на вивідки, чи немає тут нашого брата лісовика (мусив би бути!) і чи не завелися десь у глибоких хащах рогаті чорти. Хтось же зламав оту гілку на клені.

Сутягу і Козуба я послав у напрямку села Грушківки, Ходю й Біжу — на Головківку, Невіруючий Хома з Цокалом потрюхикали в бік Лубенців, а Захарко з Ладимом — на Буду. «Пастушка» Василинку я попросив провідати «Мотрю» і, якщо буде в кого, розпитати все, що тільки можна — і про монастир, і про «бандитів», і про тих, хто їх ловить, і про сни рябої кобили.

Залишивши в таборі одноокого Карпуся та Фершала, ми з Вовкулакою вирушили в напрямку Мельників. Добралися майже до хутора Кресельці, але — ніде нічого. Ні людського ступака, ні відбитка копита (окрім наших), ні кінського кізяка. Страх як кортіло заглянути на Креселецьке лісництво, проте не ризикнули: якщо Василя Чучупаку вистежили тут ще навесні 20-го, то чого ждати тепер?

Ми повернули праворуч, навідали джерело Живун, однак і тут не знайшли ніякого знаку. Захлиналося співами птаство, витьохкував соловейко, не втихали зозулі (якщо то правда, що вони лічать літа, то кому ж оце стільки кували?), кілька разів нам перебігали дорогу як не козуля, то заєць, а людської душі не чути було — ні душі, ні ноги. Ото лиш зозулині черевички жовтіли та ще тут і там цвіли кущики синіх фіалок, медуниць і курячої сліпоти. Сліпота вже напала й на нас, бо коли біля Живуна ми побачили товстелезне повалене дерево зі свіжим зрубом, то не відразу й здогадалися, що то робота бобрів.

Так того вечора ми й повернулися «додому» ні з чим, якщо не брати до уваги весняних грибів-зморшків, яких Вовкулака назбирав повну шапку. Хлопці теж нічого не бачили, хоча Біжу оббігав стільки байраків та виярків, що навіть натрапив на мої і Вовкулачині сліди, які його привели до Живуна, а потім до самісінького табору. Сутяга і Козуб набрели з боку Грушківки на завалену землянку, знайшли біля неї іржавий шомпол «манліхера», але все показувало на те, що «хата» щонайменше позаторішня. Невіруючий Хома, який ходив з Цокалом на Лубенці, від самого початку не вірив, що вони когось знайдуть; та оскільки їхній шлях пролягав знов-таки з боку Жаботина, то Хома не витримав і вирішив подивитися, чи й досі там висять оті двоє сіром. Ні, їх уже знайшли й відчепили. І курви нема, розповідав Хома, з підозрою поглядаючи на Ходю.

Захарко з Ладимом двічі обігнули хутір Буду й таки побували біля дуба Залізняка. Стоїть наш дубочок, хвалився Ладим, тільки під ним ніхто не сидить, ні Наливайко, ні Павлюк, ні Хмель, — городив чорті-й-що Ладим, наче йому щось зробилося з головою. А раз там нікого не було, то ми з Момотом удвох посиділи. На хутір, звісно, не заходили.

Хто недаремно того дня їв хліб, то це Василинка. Напитуючи роботу в монастирі, він вивідав там усе, що міг, і навіть сни рябої кобили. Виявляється, що саме тепер більшовики закривають «Мотрю», але на слізне прохання черниць майно та будівлі монастиря передають релігійній громаді. Сестри отримали також в оренду Іоанно-Златоустівську і Троїцьку церкви.