Розділ «ЧАСТИНА ЧЕТВЕРТА»

— Видно. Але мені цікаво, чим тепер у чека займаються жінки?

— Чєсно? — Самохін напустив на себе презирливу міну. — Савокупляются с бальшім начальством. Асобєнно прієжжім.

— І ця теж?

— Штатная блядь. Ето у ніх тєпєрь називається аґєнтурной работой. Ви мєня панімаєтє? Только ето мєжду намі, — сказав Самохін так довірливо, що Вовкулака ледве не поперхнувся слиною. Діловод досі не усвідомив, що для нього це вже не має значення — між нами чи між усіма.

Але щодо «баришні» він не брехав. Навіть до отамана вона підійшла з таким вихилясом, хоч бери і клич хлопців на допомогу. Її посвідка в шовкових палітурках пахла парфумами і потверджувала, що перед вами уповноважений Кам'янського ґепеу Ада Михайлівна Лібчик.

— Толька я сразу хачу вас прєдупрєдіть, — грайливо сказала вона. — К атдєлу па барьбє с бандітізмом я нє імєю ні малєйшєво атношєнія. Мнє дажє нравятся лєсниє рицарі. Ето так рамантічно.

— А для чого ти їхала в Жаботин?

— Праґулятся. Касатік меня пріґласіл падишать свєжім воздухом.

— Касатік — це Касатонов? — здогадався Ворон.

— Ну нє Самохін же.

— То як? Подихала?

— Ето ужасно. Я жє вам нє мужчіна, чтоби са мной так абращаться.

— Чому ж вдяглася по-чоловічому?

— Нравітся.

— Працювати в чека теж наравиця?

— Почєму би і нєт?

— Ми чекістів розстрілюємо, — сказав Ворон.

— Но вєдь не жєнщін жє?

— Стать тут не має значення.

— Ви шутітє, — хотіла засміятися Ада Лібчик, але не вийшло. — Я прєждє всєво женщіна. І мнє нравітся работать с мужікамі. С німі ілі с вамі — мнє всьо равно. Ми можєм даґаварітся, я вєдь панімаю, каково вам бєз жєнщін в лєсу.