Розділ «ЧАСТИНА ЧЕТВЕРТА»

Вона потяглася рукою до отамана, але Вовкулака не дрімав.

— Забери граблі, бо відчикрижу! — замахнувся він шаблею.

— Но вєдь я на всьо саґласна, — Ада Лібчик зірвала з голови кашкет, і темне хвилясте волосся потекло їй на плечі.

— Це добре, — сказав Ворон. — Добре, що ти на все згодна.

— Яким буде рішення суду, пане отамане? — не терпілося Вовкулаці.

— Тих двох, що підіймали сільське господарство, — підняти на дуба.

— Вже! А цю курву куди?

— Подаруй її Ході. Вона сама просилася.

Він подав команду рушати. Усі, окрім Ході, сіли на коней.

«Мадам» Лібчик здивовано дивилася їм услід. Коли Ходя, роздуваючи ніздрі, підійшов до неї, уповноважена сама розхристала пазуху, боячись, що цей дикун роздягне її шаблею.

— А Ходя вміє це робити? — спитав Невіруючий Хома, який їхав поруч із Цокалом.

— Навчиться, — сказав Цокало і багатозначно цокнув язиком. — Чуєш, як верещить?

Хома наставив долоню до вуха, хоч вереск уже розлягався лісом. Важко було розібрати, чи то кричить хтось на радощах, чи, може, від жаху.

Усім полегшало на душі, коли Ходя догнав їх з оголеною шабелькою. Козаки ніби вперше почули, що ліс наповнений пташиними голосами, усе довкола співає, радіє сонячній днині.

Що далі вони заглиблювалися в ліс, то все дужче тішили око деревостани могутніх дібров, які іноді непомітно переходили в темні масиви граба чи раптом засвічувалися мармуровими стовбурами ясенів.

Холодний Яр глибшав, спадав униз широкими терасами, розгалужувався на багато балок і менших ярів, тож на кожному закруті, вигині та узвишші доводилося зупинятися і наслухати, чи не почується десь людського голосу, форкання коня чи ще якого-небудь підозрілого звуку. Вони придивлялися, чи не видно де ступаків, відбитків копит, сліду від згаслого вогнища.

Час від часу пристоювали, принюхувалися — а раптом повіє димком? — і їхали далі, пробираючись на схід від Мотриного монастиря (як там вона, їхня «Мотря»?) до Скарбового Яру.

Торік Чорний Ворон тиждень стояв там із козаками, і йому сподобалася та місцина своєю захищеністю, близькістю озера та якимось невидимим магнітом, що був заритий у глибинах Скарбового Яру і не хотів тебе відпускати в інші краї. Може, тим магнітом і справді був гайдамацький скарб, закопаний тут ще Максимом Залізняком, про який старі люди гомонять уже півтора сторіччя. Інакше звідки взялася б ця назва яру — Скарбовий? Неподалік від нього лежало урочище Буда, де й досі стояв живий свідок гайдамацької таїни — велетенський тисячолітній дуб, названий у народі саме Залізняковим, хоч під ним не раз спочивали і Наливайко, і Павлюк, і сам гетьман Хмель.

Коли Чорний Ворон ще раз нагадав хлопцям, у якому святому місці вони зупиняться, Козуб сказав, що треба чимшвидше запастися рискалями та добрими щупами й гарненько промацати той Скарбовий Яр.

— Рискаля я везу, — заспокоїв його одноокий Карпусь. — А замість щупа підійде і шомпол.