Розділ «ЧАСТИНА ТРЕТЯ»

— Ой Божечку…

Вони поклали Коляду на ліжко, Ворон розстебнув на ньому чумарку, задер закривавлену (хоч викрути) сорочку. З лівого боку в животі запеклася темна дірочка від кулі.

— Я знав, що цим усе кінчиться, — сказав Ілько.

— Що — все? — різко спитав Ворон.

— Усе, — повторив Ілько, і його худорляве, гостре, як у брата, лице жалісно скривилося.

— Замість нюняти принеси перваку й довгий шмат полотна.

Ілько безпорадно закліпав до Мелані, та вискочила в хатину[*], швидко знайшла слоїк перваку, потім дістала зі скрині вишитого хрестиком рушника.

Ворон промив горілкою рану. Коляда глухо застогнав. Він був дуже блідий, губи взялися білою осугою. Ілько злегенька підняв брата в попереку, допомагаючи Воронові протягти попід ним рушника, щоб перев'язати рану.

— Води, — попросив Коляда.

— Не можна, — сказав Ворон. — Потерпи, зараз приїде дохтор.

Він тільки тепер подумав, що той може і не приїхати. Старий Аврум Віткуп виручав їх не раз, — не тому, що співчував хлопцям із лісу, а через те, що шанував клятву Гіппократа і йому було байдуже, кого «латати» — більшовика чи гайдамаку. За миколаївську золоту монету Аврум Віткуп, незважаючи на свій біблійний вік, навіть серед ночі піднімався з постелі, зодягав лапсердака, брав таку ж стару, як і сам, пропахлу йодоформом валізку і вирушав хоч на край світу. Добре, що був сухий і легенький, як пір'їна, — вмощувався на коня позаду вершника, чіплявся до нього, як реп'яшок, і їхав туди, куди везли. Але так було раніше. Тепер же, коли люди перевелися, Аврум Віткуп теж міг закомизитися. Хіба що Дядюра зв'яже його і привезе, як снопа.

Ворон та Вовкулака поскидали з себе намоклі лахи, Меланя занесла їх до печі сушитися.

— Я чув, як стріляли коло Будянського сосняку, — сказав Ілько. — Ще тоді подумав…

— Про що? — спитав Ворон.

— Про нього, — кивнув на брата Ілько.

— Краще скажи Мелані, хай загріє води. І пошукай більшу лампу. Щоб усе було готове, коли приїде дохтор.

Поволі, дуже поволі спливав час. На стіні цокав годинник, маятник гойдався туди-сюди, а стрілки прилипли до циферблата.

Лице Коляди обволік такий спокій, наче воно було виліплене з воску. Хрящуватий ніс загострився. Губи міцно зімкнулися, але видно було, що Коляда дихає.

Минуло ще дві години, поки Дядюра привіз Аврума Віткупа.

— Ой, хльопці-хльопці, самі себе мучите і добрим людям не даєте спокою, — закректав ще з порога Віткуп. — Доки ж це воно отак буде?