ЧАСТИНА ТРЕТЯ

Залишенець. Чорний ворон

Ворон послав Біжу та В'юна на другий бік сосняку, щоб розвідали, де його краще відходити в поле, але там їх підстерігала ще одна несподіванка. Від села через поле сюди підтягувалося войовниче юрмисько — то сунула жидівська самоохорона.

Коли хлопці принесли цю новину, зо два десятки продзагонівців, покинувши на дорозі підводи, рушили в бік сосняку із правого боку! Це вже була цілковита облога.

— Жаль, що тільки один «люйс», — почухав потилицю Вовкулака.

— І мало гранат, — додав В'юн. — Якби ж знаття…

— Це я винен, — тихо озвався Коляда. Він був блідий, аж мерхлий.

— До чого тут ти? Перестань! — гостро подивився на нього Ворон.

— Це я вас сюди привів.

— Дурниці! Так лягла карта. Але ще невідомо…

— У чию масть, — докинув Дядюра, однак цього разу ніхто не засміявся.

— Правильно, — сказав Ворон. — Ще невідомо, чий батько дужчий. Слухай мене уважно! Прориватися зараз не будемо. Вони саме на це й сподіваються. Підождемо. Думаю, до цього лісочка вони не полізуть, дуже вже він густий. Жиди не полізуть — це точно, а хто насмілиться — пошкодує. Якщо мертві уміють шкодувати. Дядюро, скільки в тебе запасних кружків?

— Один, — винувато сказав Дядюра.

— Сто куль… Стріляти тільки напевно. А зараз усім спішитися і зайняти оборону вздовж рову. Коней прив'яжіть так, щоб не позашморгували вузли. Сутяга, Біжу і В'юн! Одійдіть назад і стережіть нашу «спину». Запитання є?

— Якщо розбіжимося, то де збираємося? — спитав Біжу.

— Там, звідки прибігли, — всміхнувся Ворон.

Загін, який перегородив їм відхід до Графського лісу, наступати не поспішав. Піші продзагонівці теж зупинилися сажнів за сто, побоюючись прицільного обстрілу. Козаки, розтягнувшись на сім «номерів», залягли в рову через десять кроків один від одного. З обох сторін вичікували: лісовики ждали нападу, а ворог — їхнього прориву з оточення. Поки що мірялися не силами, а терпінням.

Став накрапати ледачий осінній дощик. Спершу такий ріденький, що його краплі було видно лише на дулах рушниць та на кожухові «люйса», якого Дядюра примостив на тринозі поперед себе. До «люйсів» у козаків була особлива повага. Іноді вони заїдали, це правда, але з кулемета завдовжки в три лікті легко стріляти сидячи на коні. От тільки кружків з набоями бракувало і добувати їх ставало дедалі важче.

У жовтні день короткий, ще швидше згасає він попід лісом.

А коли небо захмарене та ще й пускається дощик, тоді, вважай, цього дня немає. Козакам це тільки на руку. А чого ждуть москалі? Невже іще виглядають підмоги?

— Ну, давай, давай… — підганяв їх Козуб, тримаючи прокуреного пальця на спусковій скобі. Від тютюнового диму пальці в нього були такі коричневі, ніби Козуб те й робив, що лущив молоді волоські горіхи. Йому й зараз хотілося, аби все це швидше скінчилося і — закурити. Доки вони телитимуться?

Від напруги навіть Ходя перестав жувати стеблину й косував зизим оком у бік покинутих продзагонівцями возів, навантажених мішками з борошном, крупами та ще невідомо яким добром. Ході не хотілося вірити, що цього разу їм нічого не перепаде. Він міркував собі, що, коли вони прориватимуться до лісу, то непогано було б прогуцати коло возів. Може, на ходу щось таки вдасться прихопити.

Сторінки


В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Залишенець. Чорний ворон» автора Шкляр Василь на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „ЧАСТИНА ТРЕТЯ“ на сторінці 6. Приємного читання.