Розділ «ЧАСТИНА ТРЕТЯ»

— А що? Тепер у кожного доброго господаря є про запас труна, — сказав Ілько.

Він вийшов надвір разом із Вороном та Вовкулакою, дав їм лопату і показав місце в кінці городу, де копати яму. А сам пішов споряджати брата в останню путь. Наказав Мелані приготувати чистий одяг, дістати зі скрині вишиванку, обмити небіжчика.

— Я ж ніколи цього не робила, — розгубилася Меланя.

— Треба, — сказав Ілько. — Це жіноча робота.

Підігріта вода тепер знадобилася. Вони вдвох нарядили Василька, Меланя допомогла Ількові спустити з горища труну.

Коли Ворон із Вовкулакою повернулися, Коляда вже лежав у сосновій домовині зі схрещеними на грудях руками. Ворон завважив, що труну було зроблено якраз під зріст загиблого.

— Попрощаймося тут, — сказав він і став у його узголів'ї. Помовчав, потім звернувся до мертвого: — Ти був відважним козаком і справжнім оборонцем рідного краю. Ніколи не ховався від кулі за чужу спину. Ти знав, на що йдеш заради матері України. Єдине, чим змогла тобі віддячити мачуха-доля, це смертю в бою. Спасибі їй і за це. — Ворон нахилився і поцілував Коляду спершу в схрещені руки, тоді в чоло. — Прости і прощавай. Там зустрінемося.

Вовкулака, поцілувавши Коляду, таки не втримався, потягся губами до його вуха й зашепотів так, щоб ніхто, крім Коляди, його не почув:

— А якщо раптом удасться, то якось передай нам вісточку звідти. Чуєш? Хоч яку-небудь… отакеньку… аби ми знали…

— А я ж тобі води не подав перед смертю, — скривився Ілько, припавши обличчям до братових грудей.

— Тепер, Василечку, нікуди тебе не відпустимо, — заплакала Меланя. — Назавжди зостанешся коло нас, будемо тобі водичку носити, могилку твою доглядати…

Ворон дістав із кобури червону китайку і накрив Коляді очі.

Забивши цвяхами віко, вони поставили труну на драбину, щоб зручніше нести. Саме тут нагодився Дядюра.

— Що там? — спитав Ворон. — Жида завіз?

— Завіз. Але Віткуп уже не той. Просив, щоб ми його більше не будили ночами. Каже, літа вже не ті.

— От лисиця стара. Знає, що вдень ніхто до нього не прийде. Ще когось дорогою бачив?

— Наче скрізь тихо.

Вони підняли драбину з труною — Ворон із Дядюрою, майже однакового зросту, стали в голові, Ілько з Вовкулакою позаду — і рушили в кінець городу. Попереду ступала Меланя з гасовим ліхтарем у руці.

Яма була завглибшки зо три аршини, труну опустили на мотузках, кинули по жмені землі, і Вовкулака з Дядюрою, по черзі беручи лопату, засипали могилу.

— От і все, — прошепотів Ілько. — Ні хреста, ні горбочка.