Розділ «ЧАСТИНА ТРЕТЯ»

А ще яка могла бути радість од волі, за якою чорною тінню стояла розлука? Ми намагалися про це не думати й не говорити, наче прощальна хвилина була десь далеко-далеко. Та вона заскочила нас зненацька! Коли Тіна зайшла з дитиною до похмурого приміщення поліційної управи, ми ще й гадки не мали, що це може статися так раптово. Я ждав її надворі поодалік, хвилюючись, щоб нас не арештували за самовільний перехід кордону, і покладав надію на те, що моя пташка щебече польською мовою. Може, саме тим вона і вчарувала поліцаїв, бо я докурював тільки третю цигарку, як Тіна вже вийшла на вулицю в супроводі веселого жовніра і махнула мені рукою: все гаразд, підходь сміливо. Виявилося, що нам уже виписали документ на право безкоштовного проїзду до Тернополя, де ми мусили звернутися до еміграційного дому.

Жовнір завів нас до залізничної станції і — «до відзеня». Відійшовши вже далеченько, він раптом обернувся й гукнув:

— Поцьонґ бендзі за двадзєшця мінут!

Він пішов собі далі, а ми так і застигли на пероні, поволі всотуючи в себе чужі слова, страшні і безглузді, адже далі Тіна мала їхати вже без мене, тільки з Ярком, і невідомо було, чи ми ще колись побачимося. Один шанс із тисячі випадав на таке ефемерне диво, а може, й менше, не знаю, не знаю, не знаю, чи взагалі випадає карта на таке неймовірне щастя, та зараз я приголомшено дивився на Тіну — що він сказав, що він зморозив, цей шепелявий жовнір, «двадзєшця мінут» — це скільки: двісті, дві тисячі? — і Тіна повторила ті страшні й безглузді слова:

— Потяг буде через двадцять хвилин.

Поволі, дуже поволі доходив до мене їх зміст. В'язкий туман застилав зір, але в тому тумані я виразно, дуже виразно бачив її сполотніле обличчя, бачив сірі розчахнуті очі й побілілі вуста.

— Ти теж можеш їхати з нами, — сказала Тіна.

— Прости…

— Тоді все? — вона спробувала всміхнутися, але не вийшло.

— Не все, — хтось чужий промовляв моїм хрипким, неприємним голосом. — Якщо виживу, я знайду тебе. Дай мені рік-два.

— Добре, — сказала вона. — Ти виживеш. Ти зможеш, ти сильний. Я тебе ждатиму.

— Тіно…

— Не муч себе, ти все зробив правильно. Тільки іноді згадуй мене… Обіцяєш?

— Щось тут не так, Тіно… Я уявляв це інакше.

— Усе буде добре. Ти за нас не хвилюйся. Я не піду з дитиною до табору. В Тернополі влаштуюся на роботу і винайму житло. А якщо доля пожене мене далі, то скрізь лишатиму звістку для тебе на головній пошті.

— Так, звичайно… — промимрив я.

— Давай домовимось, на яке ім'я писати, — підказала Тіна. — Щоб ти зробив документ.

— Ім'я? Та яке ж… — я розгубився зовсім. — Може… Чорний…

— Крук… Богдан Крук — так і польською мовою буде. Не забудеш?

Почувся протяжний гудок, і раптово, немов із-за рогу, виповз потяг — чмихаючи парою, він сунув прямо на нас. Заскреготав, зашипів, ковтаючи наші голоси, і зупинився. Ми підійшли до вагона, де із сінець виглядав кондуктор із закрученими вгору австрійськими вусами, Тіна дала йому проїзний папірець, він подивився й сказав, що потяг стоятиме дві хвилини, і я, знетямлений, не відаючи, що роблю, подав йому дитину; він узяв її так само машинально, як брав у пасажирів квитки, і лиш тоді здивовано глянув на мене, коли зрозумів, що я до вагона не сідаю.