Розділ «ЧАСТИНА ТРЕТЯ»

— Господь буде милостивий до цієї дитини, — відповів я. — А випробування зміцнюють дух і ведуть до життя.

— Що ж, тоді я і втретє спитаю вас: чи не ліпше маляті зоставатись на рідній землі замість того, щоб, безрозсудному і малосильному, без власної волі йти у вигнання?

— Ні, — відказав я. — Блаженні вигнанці за правду, бо їхнє Царство Небесне.

Отець Тимофій опустив голову.

— Тоді я забираю своє прохання назад. А ти, матінко, приготуй їм на ранок п'ять хлібів і дві риби.

— Немає в нас стільки хліба, — ображено відповіла матінка Єфросинія. — Два оселедці є, а буханець один зостався.

— Тоді до хлібини спечи їм чотири коржі в дорогу.

— Дякуємо, отче, — приклав я до грудей долоню. — Але ми ще маємо свої запаси харчів.

— О, пряженого молока дитині даси. А п'ять хлібів і дві риби вам будуть як знахідка. Ось побачте. Тепер же ташуйтеся спати.

Я вийшов надвір і за причілком викурив цигарку, ховаючи вогник у рукав. Містечко давно спочивало, скрізь було тихо.

Я подумав, що в цій хаті мені можна трішки поспати. Проте, лягаючи в ліжко, таки поклав під подушку наган, аби вдосвіта десь заховати його далі від цього подвір'я. Хоч-не-хоч, а подільський землемір Петро Горовий мусив іти до кордону без зброї.

На світанку ми рушили. Я був уже в чорному сукняному пальті поверх цивільного піджака та в сірих штанях, заправлених у ті ж таки воєнкомівські чоботи, які тепер кожен небідний чоловік міг купити чи виміняти на ярмарку.

Ішли ми так, як нараяв нам отець Тимофій, простували, можна сказати, не озираючись. Ярка я ніс на грудях у перев'язаній через шию грубій хустці, а за спиною в мене ще був наплічник, і Тіна також несла шальку зі своїми речами та їжею, до якої ще додалося п'ять хлібів і дві риби, себто один буханець, чотири коржі й два оселедці. А також слоїк пряженого молока.

Так ми спокійно дійшли до Балакирів, ніхто на нас не зважав, хіба як стрінеться хто, то привітаємося чемно і йдемо собі далі.

А тоді, правда, з одного подвір'я, де купчилося чимало червоних, таки вибіг розхристаний кацап'юга і прямо до мене: «Что нєсьош, пакажі!» — «Рєбьонка несу к доктору». — «А нє парасьонка?» — реготнув він і таки заглянув, що там у хустці, від чого права рука моя засвербіла — скучила, бідна, за шаблею. «А ето кто, єво мамочка?» — кацап'юга витріщив на Тіну такі голодні очі, що я приготувався до найгіршого. «Вєдітє сєбя прілічно, таваріщ, — раптом накинулася на нього Тіна. — Я уже нє впєрвиє віжу вас п'яним! Застєгнітєсь і нє позорьте Красную армію!»

Кацап отетерів. Роззявивши рота, він хотів щось сказати, та тільки сапнув повітря і став застібати шинелю, не потрапляючи гапликами в петлі.

А ми пішли далі. Гордо. Не озираючись.

— Ти так цвірінькаєш по-московському — заслухатись можна, — всміхнувся я до «виховательки» хамського воїнства.

— А по-якому ж мені з ними цвірінькати? — здивувалася Тіна. — Чи вже пора переходити на польську?

— Ти й польську знаєш?