ЧАСТИНА ТРЕТЯ

Залишенець. Чорний ворон

Ничипір Петриченко кивнув, але нічого не став розпитувати. Я сам пояснив, що ми йдемо з дитиною на той бік до лікаря.

Він показав очима на лаву, мовляв, сідайте, і я вже подумав, що йому потягло й мову, проте він таки обізвався:

— Маруся скоро прийде, — сказав і втупився в стелю з таким виразом обличчя, ніби його вже ніщо не цікавило в цьому світі, і не тому, що все було байдуже, а через те, що він знав усе наперед, як воно є і як буде.

Ми розмістилися на широкій лаві під стіною, Ярко завовтузився й стиха захлипав (набридло йому ціпеніти зігнутим у своїй шаньці), Тіна взяла його, щоб тут-таки, на ослоні, переповити, але Ничипір Петриченко показав рукою на двері до кухні, де топилася лежанка. Тіна вийшла туди з дитиною, а я зостався наодинці з цим мовчазним чоловіком, біля якого і сам мусив мовчати. Але й сидіти пнем було ніяково, через те я зрадів, коли до хати нарешті зайшла метка, привітна з лиця молодиця і ще з порога сказала, що її вже попередили про наш прихід. Неважко було здогадатися, хто її сповістив, бо Маруся тримала в руці забитого крижня («попросили обпатрати»), але видно було, що вона рада приходькам, хоча й не мала чим їх приймати: є лише кисле молоко. Щоправда, коли ми виклали ще два коржі й оселедця, Маруся швиденько зварила бульбу в лушпайках, і ми сподобилися на добру вечерю.

Ничипір Петриченко звівся у ліжку, підмостив під спину подушку й попросив собі риб'ячу голову, причому захрумкав нею так смачно, що й мені той оселедець видався за невідь-яку лакомину. Потім Ничипір дістав з-під подушки рушничка і, втершись гарненько, раптом заговорив:

— Якби я годен був ходити, то теж пішов би до того дохторика, та вже й не вертався б.

— Ато, — сказала Маруся. — Сам лежиш і мене тут тримаєш на прив'язі. Пів Великої України перевела на той бік, а сама мушу москалям качки скубти.

Вона сердито кинула крижня в казан, облила його окропом і заходилася патрати.

— Най би вони тебе менше скубли, — вколов її Петриченко.

— О-о, починається, — незлостиво огризнулася Маруся. — Цілий день мовчить, а тоді починає. Хіба то я їх сюди накликала? Та мусиш, як болячці, годити, коли вже стала перевідницею.

Вона доскубла качку і вийшла з нею надвір, а повернулася з оберемком соломи, яку розстелила в кутку на долівці й сказала, що тут спатиме пан; мама з дитиною переночують на теплій лежанці, сама ж вона полізе на піч (Маруся казала «на п'єцу») та й так перележимо, бо вона розбудить нас уночі.

Я й справді не переспав, а тільки перележав на тій солом'яній постелі, бо який міг бути сон, коли наближалася вирішальна хвилина — пан чи пропав? — чи не виведе нас ця бідова Маруся прямо на тих, що полюють тут не лише на диких качок? Крім того, мені бракувало під боком моєї солодкої пташки, з якою я вже звик засинати, і не було для мене більшого щастя, ніж відчувати її біля себе, куйовдити Тінине волосся доти, поки вона не засне. Тіна любила саме так засинати, і я був певен, що зараз їй теж не спиться, що вона дивиться в ніч, углядається в темряву завтрашнього дня. Та хіба ж тільки завтрашнього?

Могильна тиша стояла в хаті Петриченків, ота спресована, здавлена тиша, яка тисне тобі на скроні, муляє в тім'я і відганяє сон дужче за будь-який гомін. Та ось серед ночі я раптом почув приглушений голос, що линув згори:

— Чого непокоїться твій дух, чоловіче? Сміливо йди через воду й не озирайся, бо й тут, і там є земля твоя.

То говорив Петриченко, який виявляється, теж не спав.

Я не знав, що йому відповісти, і не відав, чи потрібна йому та моя відповідь, але, трохи помовчавши, все-таки відказав:

— Земля наша, а край чужий. До того ж, я бачу, тут багато червоних стережуть перехід.

— Є серед них і зговірливі, — сказав Петриченко. — Покажи тільки гроші чи харч. Якщо вже Маруся береться до діла, то знає, що робить. Спіть.

Тиха нічна розмова завжди заспокоює, і я таки задрімав упівока, та відразу ж почув: «Пора». Наді мною стояла Маруся.

Не запалюючи світла, навпомацки, ми швидко зібралися (прощаючись із Ничипором Петриченком, я поклав на стіл стосик совєтських грошей), потім вийшли у прохолодну ніч. Ступаючи вслід за Марусею, я лиш тепер розгледів на ній рибальські гумові чоботи, халяви яких ховалися далеко під її спідницею.

Сторінки


В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Залишенець. Чорний ворон» автора Шкляр Василь на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „ЧАСТИНА ТРЕТЯ“ на сторінці 32. Приємного читання.