ЧАСТИНА ТРЕТЯ

Залишенець. Чорний ворон

— Дякую тобі за все, Євдосю.

Чорний ворон, який сидів у розсосі побитого громом береста, чув, як рипнули двері і надвір вийшов знайомий йому чоловік з чудернацькою шанькою, що звисала через шию на груди, але ворон швидко здогадався, що то ніяка не шанька, а сповиток із великої хустки, де лежала, мов у колисці, дитина. Услід за ним вийшла сліпа жінка, і, коли чоловік сів на коня, здійняла руки долонями до неба.

Воронові дуже кортіло прислідити, куди ж далі повезуть це дитинча, але він уже не мав сил на далеку мандрівку. До того ж надворі стояла безмісячна ніч, а ворон не був нічним птахом, щоб в отаку непроглядь вибиратися бозна-куди. Він і так ледь-ледь добачав, що воно діється біля хати, і, коли вершник розчинився у темряві, а жінка опустилася на коліна, ворон не міг розібрати, чи то вона молиться, б'ючи поклони, чи цілує слід від копит.


2


Добропорядний совєтський воєнком, заслуживши законну відпустку, їхав з молодою дружиною та семимісячним чадом у гості до своєї любої тещі аж у прикордонне містечко Дунаївці.

Після тяжких трудів та поранення в сутичці з бандою цей комісар мав право трохи перепочити, а заодно «показати бабусі дорогого онучечка, якого вона ще не бачила».

У тих далеких Дунаївцях ми, звісно, не мали ніяких родичів, зате довідка Матусівської волості устійнювала протилежне.

Крім цього паперу, в мене було ще кілька документів, один із яких засвідчував:

«Удостоверение дано сие тов. Семенову Степану Ивановичу в том, что он действительно является Завволвоенотделом Матусовской волости и что ему по роду службы разрешается ношение и хранение холодного и огнестрельного оружия. Всем военным и гражданским учреждениям просьба оказывать содействие при исполнении служебных обязанностей».

Відповідно до цього посвідчення «Степан Іванович Сємьонов» мав дозвіл на табельний наган № 44956 та мандат «уполномоченного по проведению налоговой политики в волости», який давав право на дармове користування селянськими підводами. Крім того, на мені була шинеля з комісарськими петлицями та формений кашкет із червоною пентаграмою на околиші, який трохи муляв стрижену голову. Так-так, ніде було діватися, мусив таки постригтися й зголити бороду, після чого сам себе не впізнав у дзеркалі. Від незвички лицем гуляв холодок, шкіра на щоках і підборідді була значно білішою, ніж дублене чоло та обвітрені вилиці, а в запалих очах чорніла така безодня, що не хотілося дивитися в дзеркало. Тіна, коли мене побачила, довго не могла прийти до тями.

— Боже, зовсім інший чоловік… — вона провела прохолодними пальцями по моєму обличчю.

— Ти ж полюбиш цього іншого чоловіка? — я затримав Тінину руку в себе на щоці і притулився губами до її долоні.

— Звісно. Я ж колись закохалася в галантного штабс-капітана, а не в кудлатого гайдамаку.

— А червоний комісар тобі не підходить?

— Ні, — сказала вона. — Мені подобаються чорні хлопці. Тому я сажею наведу смагу на твоїх щоках. Інакше хтось здогадається, що ти за птиця.

— Пусте, — заспокоїв я Тіну. — Комісар теж міг носити бороду, а потім зголити. Чи взяти довідку ще й із цирульні?

Я поцілував її в очі.

А вдосвіта, ще затемна, коли путні господарі вирушають на ярмарок, ми виїхали підводою в напрямку Умані. Я бачив добрий знак у тому, що наш маршрут на Захід пролягав через місто, в якому ми вперше зустрілися. Виїхали ми з Тальянок — це верст за сорок від Лебедина, — щоб не натрапити на когось із вельми допитливих, хто міг би нас упізнати. Маючи в Тальянках надійного чоловіка, я заздалегідь прикупив там пару запряжних коней із возом, а потім, трохи погостювавши у нього (поки Тіна призвичаювалася до дитини), ми вибралися в дорогу. За мапою я прикинув, що нам знадобиться близько тижня, щоб дістатися до кордону, — це якщо ми не встрянемо ні в яку халепу.

Віз наш був вимощений соломою, зверху застелений ряднами, а до всього так загромаджений клунками та вузлами, що збоку справді здавалося, ніби ці люди їдуть на ярмарок. Мали ми про запас харчі, овес для коней, дещо з одягу, запасся я, звісно, і грішми — совєтськими, миколаївськими та польськими марками. Трохи коштовностей тримав у шкіряному кисеті, куди заховав і Тіниного персня з діамантом.

Однак найціннішим нашим скарбом був, звичайно, Ярко — ця золота дитина, закушкана в теплу ковдру (тільки ніс виглядав), лежала у своєму кубельці тихо, як лялька, й не знати було, коли вона спить, а коли жде собі нищечком, що буде далі.

Сторінки


В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Залишенець. Чорний ворон» автора Шкляр Василь на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „ЧАСТИНА ТРЕТЯ“ на сторінці 18. Приємного читання.