Розділ «ПЕЧЕРНИЙ ЛЕВ»

Тут, у цій печері, Зур міг цілком безпечно доторкнутися до самої морди печерного лева. Йому досить було лише підійти до розколини в брилі і простягти руку. Звісно, Зур волів би мати справу не з таким грізним звіром, зате яку він давав поживу для палкої уяви молодого ва! Потім прийшла звичка, велика помічниця в єднанні істот між собою. Чого ж боятися, якщо ніхто не б’є, не тусає, не кусає? Величезна постать печерного лева, його могутні груди, велична, наче вирубана з базальту голова, зелений вогонь його зіниць перестали лякати Зура. Всім своїм єством він відчував, що й сам стає для хижака знайомим. У міру того як його запах змішувався з іншими запахами печери, Зур усе менше скидався на здобич.

Наближалося літо. Пекельна спека спадала на землю. Вона висушувала безводний степ, змушувала ще буйніше рости ліси, джунглі й вогку савану. Річкові береги сховалися в зелених нетрищах. У непролазних заростях розвелося безліч усяких тварин. У сирому намулі плавнів кишіли тисячі плазунів, молюсків і земноводних. З сухих степів на буйні пасовиська сунули незчисленні стада травоїдних. Тигри, леопарди, леви, не зважаючи на присутність печерного лева, полювали біля скелястого пасма.

Ун і Зур покидали печеру лише вранці, коли хижаки спали, а верталися ще завидна. Із свого високого спостережного поста вони довідалися, що у віддаленому лісі жив чорний лев з двома левицями, а при злитті річки з її притокою — тигр і тигриця. До тигрячого лігва можна було дійти за третину літнього дня, а до лев’ячого ще швидше. Іноді в нічній пітьмі лунав рик лева або пронизливий крик тигра. Печерний лев відповідав своїм громовим голосом.

Уночі Ун і Зур знов думали про те, як би їм знайти кращий притулок. Та тільки-но світало, як вони забували про страшні нічні голоси. Здобич ставала все багатша; хижаки засинали ще до ранкової зорі.

Зур мовив:

— Деінде водяться інші леви, інші тигри чи махай-роди. Але чи знайдуть син Тура і син Землі таку саму затишну печеру?

Уламр не відповідав на Зурові слова. Він мріяв про нові подорожі, хотів побачити нові краї. Його неспокійна душа завжди кудись рвалася, ця невситимість була подібна до їстівця в голодної людини. Іноді вранці на ловах він спускався за водою, до місця злиття річки з її притокою. Він дивився здалеку на скелі, де було лев’яче лігво, і йому страшенно кортіло зчепитися в єдиноборстві з хижаками, хотілося розвідати нові савани, нові мисливські угіддя, відкрити нові породи звірів. Кілька разів син Тура піднімався проти води притокою, віддаляючись на дві-три тисячі ліктів від того місця, де мешкали леви. Траплялося, він перебирався на той берег уплав або стрибаючи з каменя на камінь. Йому пахла мандрівка. Він вдивлявся в синє лісове пасмо, що замикало обрій, і після повернення до печери довго місця собі не знаходив.

Під час товаришевих блукань Зур сушив на сонці м’ясо, покраяне тоненькими смужками, або збирав їстівні корінці. Він хотів заготувати добрий харчовий припас на чорний день. Кілька разів на добу він вирушав до розколини в скелі і, коли бачив, що лев не снить, розмовляв з ним, привчаючи до звуків людської мови.

Якось пополудні, коли вже тіні від скель сягнули другого берега річки, Зур був здивований довгою відсутністю друга. Знічев’я він спустився з майданчика на рівнину.

Спершу молодий в а подався до місця злиття річки з її притокою, але велика череда буйволів заступила йому дорогу. Зур уже знав їхній крутий норов, не раз бачив, якими грізними стають самці при найменшій небезпеці. Він пішов в обхід і збирався повернути знов на південь, як раптом з буйної трави виринув носоріг. Син Землі кинувся під захисток баньяна. Незграбний звір посунув слідом. Тоді Зур видряпався на косогір, обминув мочарі, пірнув у зелену глушину і зненацька опинився по той бік скелястого кряжа, неподалік од лігва печерного лева.

Носоріг десь відстав. Зур з цікавістю розглядав місцину, куди вони з Уном ніколи не зважувалися забрідати. З цього боку скелясте пасмо здавалося ще дикішим, усе порізане, пооране. Над скелями кружляли два соколи, злинаючи, майже без маху крильми, до пишної білої хмарини. В цю надвечірню годину сонце заливало червоним світлом голе базальтове бескеття і буйну рослинність урочища. Простягтись долі, в затінку дерева, Зур намагався зметикувати, де ж це вхід до лігва печерного лева. Він має бути в одному з цих чорних скельних заломів, уже напівзатоплених сутінню. Ліворуч од молодого воїна тяглося болото, поросле очеретом, праворуч лежала порита, перетята ярками місцевість, укрита невисокими горбками. Гористий хребет сходив обабіч базальтовими відногами, подібними до поруйнованих кам’яних стін або гостроверхих пірамід. Очевидно, печерний лев спав у своєму лігві, залігши до вечора, поки з першою прохолодою не озвуться голоси пробуджених хижаків.

Нараз волосся Зурові стало сторч. Кремезна лев’яча постать вигулькнула на вершині найвищого горба. Це був не рудий лев, з тих, що нападали колись на їхній ліановий курінь, а величезний звір незнаної породи. Під деревом, де заліг Зур, трава росла невисока. Лев угледів людину.

Зур, ніби паралізований, припав до землі. Він не мав такої сили і завзяття, як Ун. Удар його списа не міг пропороти лев’ячих грудей. Кий не годен був перебити хребці, розвалити звірові голову. Треба було мерщій тікати. Дерево, під яким він лежав, було занизьке, щоб можна було відсидітися на ньому. Віддалік Зур побачив зубчату кам’яну стіну, яка могла б привести його на верхів’я скелястого пасма по вузькому гребеню, недоступному для лева-гіганта.

Ва зірвався на ноги й щодуху кинувся до найближчої відроги. Лев з риком почав спускатися з горба. Зур добіг до базальтового бескиду; напівобвалена стіна на якийсь час сховала його від очей хижака. На бігу без-плічко розглядав зубці й розколини, що вкривали базальтову кручу. Пробігши тисячу ліктів, Зур оглянувся: позаду нікого. Очевидно, лев збився з сліду і не знав, куди бігти. А може, ледачий, як усе його лев’яче кодло, він облишив погоню? Підбадьорений, Зур подався до базальтового стрімчака. Зненацька рик змусив його здригнутися; озирнувшись, він знов побачив ззаду чорну постать. Хижак летів величезними стрибками, розпалений переслідуванням і сповнений прагнення наздогнати здобич. Зур чимраз ближче чув його сапання. До скелястого пасма воїн уже не встигне добігти. Ще кілька стрибків — і звір схопить свою жертву.

Нараз утікачеву увагу привернули три скелясті виступи в базальтовій стіні. Вони були розташовані, наче зламані гілки на дереві; видряпавшись по них, можна було з допомогою четвертого виступу досягнути гострого гребеня базальтового бескиду.

Забратися туди могла тільки двонога істота з допомогою рук.

Зур підскочив, досяг першого залому, підтягнувся руками і ногами до другого, потім до третього залому, вчепився руками за четвертий і опинився на хребті стрімчака. Лев був зовсім близько. Він скочив високо вгору і звалився назад. Гола стіна не давала ніякої підпори для його важкого тіла. Після трьох марних стрибків звір, порикуючи з безсилої люті, відступив. Якусь хвилину людина і звір пожирали один одного страшним поглядом.

Сидячи верхи на базальтовому щиті, син Землі розмірковував, що краще: залишитися тут чи спуститися з другого, пологішого боку бескиду. Адже лев так чи інакше міг знайти до нього приступ або знизу, або згори.

Зур вагався не довше, ніж тупцював на місці лев. Тільки-но звір заходився нишпорити під базальтовою стіною, Зур скотився по крутосхилу і побіг на північ. На ходу він озирав скельні тріщини, сподіваючись знайти якийсь притулок. Перед очима йому весь час стояла їхня печера і лігво печерного лева.

Чорний лев усе не показувався. Можливо, тямущий і хитрий, як усі його родаки, він лише зачаївся, присипляючи підозру жертви, щоб потім заскочити її зненацька? А може, він усе ще шукає проходу серед осипища базальтової стіни? Але Зур не мав коли роздумувати. Всі його помисли були спрямовані на те, щоб знайти криївку. Він прожогом наближався до бескеття.