Розділ «ПЕЧЕРНИЙ ЛЕВ»

І ва показав на виступи, що можуть відвернути або зупинити політ ратища. Однак уламр і сам усвідомив, як небезпечно даремно дратувати звіра. Розсатанілий лев міг покинути лігво і податися на пошуки напасників.

Поступово хижак утихомирився. Очевидно, він був ситий і не збирався виходити на лови цієї ночі: на печерній долівці серед купи маслаччя кривавилася надгризена туша онагра.

— Можливо, Ун і Зур зуміють налаштувати на звіра пастку? — пробурмотів ва.

Кілька хвиль до них ще долітало лев’яче відсапування. Потім звір відійшов у куток і влігся долі, прямо на кістках. Гнів його минав швидко; зроду цьому хижакові не довелося зазнати страху перед іншою живою істотою. Жоден звір не наважувався стати проти нього, хіба що носоріг, дурний у своїй сліпій люті. Слони-велетні, щоправда, не боялися печерного лева, але уникали сутички з ним. Ватажки гаурів, гаялів та буйволів, що боронили свої череди від тигрів і леопардів, підгинали хвіст при зустрічі з печерним левом. Він був незмірно дужчий за всіх хижаків.

Істоти по той бік базальтового миру пахли так, як тонкотіли, гібони або резуси, тварини слабкі й безборонні, що їх печерний лев міг убити одним ударом лапи.

Ун і Зур вернулися до верхньої печери. Хоча безпосередня небезпека їм не загрожувала, сусідство хижака завдало їм неабиякого клопоту. Щоправда, печерний лев мешкав по той бік скелястого кряжа і ніколи не полював удень, але випадкова зустріч була цілком можлива. А цей притулок, такий затишний і безпечний, доступний лише людям, кажанам і птахам, тепер виявився ненадійним.

А проте хлопці вирішили не покидати печеру доти, доки не підшукають кращої.

Син, Тура сказав:

— Ун і Зур виходитимуть надвір лише тоді, коли побачать, що печерний лев заснув у своєму лігві.

— Печерний лев заважкий, щоб лазити по деревах, — додав Зур. — Довкола ліс, і ми завжди встигнемо сховатися серед гілля.

Кілька днів хлопці прожили спокійно. Зур, за звичкою одноплемінників, збирав їстівні корінці та гриби. Ун добував свіже м’ясо і — приносив дрова для багаття.

Ввечері на майданчику біля входу вони розпалювали вогнисько. Яскраве полум’я відганяло геть хижаків, що шастали по рівнині, відстрашувало кажанів, сичів та орлів, які оселилися серед скель.

Люди жили собі в достатку і теплі, не боячись нападу рівнинного хижацтва і зневажливо поглядаючи на хижих птахів, що кружляли угорі.

Кілька разів на добу Зур навідувався до лігва печерного лева. При появі людини хижак-гігант не виявляв більше гніву чи нехоті. Запах молодого воїна став для звіра звичним і не турбував навіть під час сну. Іноді він підходив до щілини і намагався роздивитися своїми вогнистими очима невиразні обриси постаті й обличчя людини.

Якось увечері сип Землі сказав йому:

— Ун і Зур не вороги печерному левові!

Вражений звуками людської мови, звір рикнув і дряпнув пазурами по базальту.

— Печерний лев дужчий від Зура, — вів далі молодий воїн. — Але Зур хитрий. Якщо печерний лев, син Землі і син Тура укладуть між собою спілку, жодна здобич не втече від них.

Він говорив так, не дуже сподіваючись на успіх. У його голові зароїлися далекі спогади. За легендами, переказуваними від покоління до покоління, безплічки в давні часи жили нерідко бік-у-бік з великими хижаками, іноді навіть полювали разом з ними. Серед уламрів було відомо, що Нао, син Леопарда, колись уклав спілку з мамонтами. Останній нащадок винищеного племені, Зур міг цілі години міркувати про це. Більший мрійник, ніж його товариш, Зур особливо впадав у замрію в спокійні дні, коли можна було перепочити після трудів праведних.

Вперше в своєму житті він мешкав по сусідству з таким грізним звіром. Це сусідство стало можливим лише в горах. Степ чи ліс не дали б приступу до такого небезпечного хижака. Зур давно мріяв укласти спілку з якимсь могутнім звіром за прикладом своїх предків або Нао. Одначе досі Ун та його товариші вважали це порожнім мрійництвом. А потім сам Нао не намагався більше дружити з мамонтами. Ставши вождем, він незабаром забув про свою мандрівку з Намом та Гавом і побивався лише тим, як знайти для племені родючі й багаті на дичину землі. Плем’я множилося, полювати стало важче. Звірі стали полохливі і не підпускали до себе близько мисливців. Оволодіти здобиччю можна було лише з допомогою хитрощів: копати ями, ставити пастки.