Розділ «ЧИСТА ІХТІОЛОГІЯ»

— А щоб вона не подохла, ми її будемо лікувати.

— Тю-тю! Де ж це видано, шоб рибу лікували? Хіба це людина чи бодай корова? То — іграшки...

— Вилікуємо, Петровичу! А імунітет — це здатність організму протистояти хворобі.

Той тупо дивився на професора, не розуміючи цієї простої фрази.

— Наприклад, віспа. Коли ми прищеплюємо вакцину віспи людині, то вона вже не хворіє на цю хворобу. Ми кажемо: така людина має імунітет проти віспи. Зрозуміло?

— Раніше й без імунітету риба не дохла, а тепер і з вашим імунітетом виздихає, бо... Та що говорити!..

Я дивився па професора, чекаючи, що він відповість Петровичу гостро, але він лише докірливо хитав головою.

Ми проїжджали в цю хвилину якимсь селом, і якась дурна кішка спробувала перебігти нам дорогу.

— Дави її, дави! — заволав Петрович, але шофер притишив хід, і кішка врятувалась.

— Ех, ти! Добросердий! — загарчав кат на шофера,— А вона, проклята, нещастя приносить!

О, як я ненавидів зараз цю тупу потвору! Я уважніше придивився до нього і підсвідомо, якимсь шостим почуттям відчув, що прозвисько кат я дав йому недарма. Щось в його обличчі було від ката. «Цікаво було б ознайомитись з його біографією.— подумав я.— Проглянути його анкету».

Незабаром ми прибули до великого міста. Я вперше побачив Дніпро, гідроелектростанцію, жовту хмару над металургійними заводами.

Спочатку ми проїхали Новим містом. Шофер сказав, що воно скидається на святково прибране, мабуть, тому, що всі будинки були нові, великі, гарні, а вулиці — широкі, чисті, з яскравими вітринами магазинів. Кат щось незадоволено буркнув, я — промовчав. Мені, як на вулицях немає собак, а біля кінотеатру — хлопчаків без червоних галстуків і з мокрими, почервонілими носами, то й добре.

Далі було Старе місто. Професорові воно теж сподобалось. Кат знову щось пробурчав, а я побачив собаку, що виткнувся з бокової вулички і, якщо не висловив свого незадоволення, то лише тому, щоб не підтримати Петровича. За півгодини ми були вже в риборозводному господарстві на березі Дніпровського моря, де на нас нетерпляче чекали. Нашу машину зустрічав цілий натовп — чоловік з двадцять.

— Професор Нетяга! — захоплено промовив молодий чоловік, що, як виявилось, був директором господарства.— Який я радий!

— Я теж радий з вами познайомитися,— відповів професор.

— Кіт!— раптом пролунав дитячий голос — Як я рада!

Я саме вилазив з машини і був вражений такою увагою.

— Ну, то й зовсім добре! — засміявся професор до дівчинки, яка вельми зраділа, побачивши мене.— Його звуть Лапченко, він любить рибу і приїхав сюди допомогти мені...

Всі чомусь засміялись, а дівчинка сказала: