Пуголовицю і Ракшу під вартою повезли з висілка.
Аделаїда Семенівна старанно виконувала свої службові обов'язки. Це змінило моє ставлення до неї. Тепер її довготелеса постать, грубий голос, навіть безперестанне смикання бровами не відштовхували мене від неї. Зрештою, це була нещасна жінка, і мені хотілося хоч трохи скрасити її життя. Я частенько навідувався до лабораторії і, з'ївши шматок курятини чи котлету (Аделаїдя Семенівна тепер навідріз відмовилась їсти рибу, навіть коли їй сам директор пропонував взяти вибракованого коропчука), співав їй свою улюблену пісеньку.
Ця дружба пішла мені на користь. Я був у курсі всіх справ: при мені провадили подекадне зважування живої риби, щоб довідатися, як вона росте; контролювали перебіг боротьби з краснухою, робили аналізи і визначали кількість поживи для коропів на дні ставків та в воді, визначали кількість кисню в воді тощо.
Мене дуже цікавило, як почувають себе ті хворі коропи, що ми іх пустили в канал, у текучу воду. Очевидно, це питання цікавило й директора, бо одного разу він влаштував пробне виловлювання риби в каналі. Яка ж була наша радість, коли виявилось, що на кожні сто спійманих рибин хворих було лише вісім, а здорових — аж дев'яносто дві. Але ми не знали, скільки риби здохло. Про те ми довідаємось восени, коли «розвантажимо» канал і полічимо спійману рибу.
З кожний днем моя дружба з Аделаїдою Семенівною міцніла, і мені хотілося якось віддячити їй за хороше ставлення до мене. Незабаром така слушна нагода трапилась.
Якось, перевіряючи, чи з'їдає риба весь той корм, що їй кидають у воду, ми з Аделаїдою Семенівною підійшли до невеликого ставка.
— Тут живуть раки, — сказала вона.
Я поставився байдуже до її повідомлення, бо не люблю раків.
— Раки дуже корисні тварини,— пояснила мені Аделаїда (я не вживаю «Семенівна» з міркувань економії паперу і своїх сил, а не через панібратство); і я, щоб не бути нечемним, підійшов до ставка і глянув у воду. — Зараз у нашій місцевості раки вивелись, от ми їх і розводимо, а потім заселимо всі місцеві басейни. «Це мені байдуже!» — подумав я, але, щоб не ображати лаборантку, схвально муркнув.
Минуло кілька днів після цієї розмови. Однієї ночі я вийшоь, щоб перевірити, чи не спить варта коло ставків, і, пересвідчившись, що все гаразд, пішов прогулятися, обдумуючи, як і завжди, якусь філософську тему. Сьогодні я думав про самокритику і так замислився, що незчувся, як забрів далеко за межі нашого господарства. На основі свого життєвого досвіду я прийшов до висновку, що людина не любить самокритики. Вона визнає, що самокритика — чудова річ, але самокритикуватися дуже не любить.
Я також помітив, що, чим вищу посаду займає людина, тим менше схильна вона визнавати свої помилки. І це мене теж вельми дивувало, бо люди на таких посадах завжди багато говорять про користь самокритики...
А вона дійсно корисна! Визнавши свою помилку, людина стає кращою, чеснішою. У чому ж річ? Чому така суперечність між теорією і практикою?
Висновок єдиний: очевидно, лише справжня людина, Людина з великої літери, здатна не лише визнати користь самокритики, а й самокритикуватиси. Людина ж з малої літери...
В цю мить я підскочив од болю в нозі... Я озирнувся навколо і підскочив вдруге. Переді мною, шарудячи клешнями, повільно рухалися якісь потвори. Я забув про біль в нозі і поглядав на це огидне видовище, не розуміючи, що це таке. Нарешті я глянув на ногу і з силою збив напасника.
— Рак!
Так, це раки сунули од свого ставка просто в степ.
Спочатку я зрадів, що цих паскудних істот не буде в нашому господарстві. Я вже хотів продовжувати прогулянку, коли промайнула думка, що я дуже прислужився б Аделаїді, сповістивши її про втечу невдячних істот. Після хвилинної внутрішньої боротьби (правду кажучи, мені дуже хотілося, щоб раки виздихали в степу) свідомість взяла гору, і я побіг до контори.
Щоб привести лаборантку до раків, я вдався до перевіреного мною методу: пояснивши їй, у чому річ, я з криком біг у потрібному напрямку, примушуючи її йти за мною, потім, коли вона поверталася, я теж повертався і потім знову біг уперед і манив її за собою. Мені довелось довгенько-таки поморочитися, бо Аделаїда спросоння не могла зразу второпати, чого я хочу.
Раки рухалися дуже повільно, і ми їх незабаром наздогнали, а через годину тут зібрався цілий натовп народу. Втікачів переловили і пустили в інший ставок, а мені так дякували, що трохи не задушили.
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Пригоди чорного кота Лапченка, описані ним самим» автора Багмут Іван на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „НЕСПОДІВАНА ЗУСТРІЧ“ на сторінці 1. Приємного читання.