Розділ «Я БЕРУ ОЛІВЕЦЬ»

Надія повернулась до мене. Я схопив олівець обома лапами. Тепер мені було добре видно, як і куди йде риска, але папір рухався, бо лапи були зайняті, придавити його було нічим, і риска знову полізла навкоси. Вийшло щось схоже на літеру «у» з перекладинкою вгорі.

«Спробую тримати олівець в одній лапі!» — не здавався я, і — о радість! — я написав би чудову літеру, якби в останню секунду не вдарив себе хвостом по ребрах. До того ж так заболіла од цієї праці лапа, що я лише через півгодини заходився писати другу літеру. Написавши, нарешті, аж три літери, я зненацька глянув на годинник і скрикнув од здивування: минуло чотири години відтоді, як я взяв олівець, а мені здавалось, що я писав лише кілька хвилин.

Перепочивши, я написав ще одну літеру. Вже й повечоріло. Незабаром загуркотіла машина, і в кімнату ввійшли професор, Кость і його дружина. Скоро прийшла з садочка і Лена. Я сів на вікні і чекав, поки хтось прочитає мій перший твір. Ждати довелось недовго.

— Пуго,— прочитав Кость.— Хто це написав? Невже Леночка? Костева дружина здивовано розглядала написане.

— Більше нікому було написати. Леночко! — гукнула вона.— Це ти писала?

— Я!

— Це я написав! — скрикнув я нервово, ображений брехнею дівчинки.

— А може, не ти? — перепитав батько Леночку.

— Може, не я,— погодилась вона.

— То хто ж написав? — дивувалися всі, бо в кімнаті цілий день не було нікого, крім мене, звичайно.

— Кицька написала! — раптом догадалась Леночка.

Це мене так обрадувало, що я, знаючи, що вона схопить мене за хвіст, підбіг до неї і потерся об її ніжку.

— Кицька, кицька, розкажи, як ти писала? — запищала дівчинка.

Мене завжди ображало, коли мене вважали за кішку, але на цей раз я не звернув уваги на слова Леночки і хотів уже розповісти, аж раптом Кость запитав дівчинку:

— А що таке «пуго»? Що ти хотіла написати?

— Не знаю,— сказала вона.

— Вай! — скрикнув я.— Це ж тільки я знаю, хто такий Пуголовиця! Треба було писати: «Петренко — злодій».

В цю мить у двері хтось постукав.

— Телеграма професору Нетязі,— сповістила Катя ще на порозі.

— Може, щось трапилося дома з його дружиною? — стурбувався я. Хоч вона зичила мені смерті, але я не відчував до неї зла.