Розділ «210»

Не знаю, кого раніше він хотів звести зі світу - отця Сера фима чи вас, але те, що карлик мав такі наміри, не підлягає сумніву.

- Неправда, - сказала я. - Іванько мене любив.

- Вірю. Але вашого чоловіка він любив не менше. Так любив, що після того, як ви потрапили сюди, спав на його могилі. А потрапили ви до клініки доктора Цура значною мірою завдяки Іванькові.

- А це вже дурня на пісному… - заговорила я сленґом доктора Цура, та відразу себе виправила: - Це вже сон рябої кобили.

- Атож, схоже, - задоволено сказав Притула. - Схоже на сон і марення. Коли я побачив на коцюбі, що лежала біля каміна, сліди крови, то, самі розумієте, про що тоді подумав. Коцюбка, треба сказати, важкенька і замашна. Ідеальне знаряддя для вбивства. А ще я тоді згадав пляму крови за вухом у карлика. Це істотно змінювало справу. Я зішкрібнув собі під ніготь тієї засохлої крівці для проби, шкодуючи, що не зробив так само з пляминою, яку не змив за вухом нечупара Іванько. Звичайно, якщо то був розду шений комарик, то він міг напитися чиєї завгодно крові, навіть вашої, Анастасіє Михайлівно, але в нашому ділі кожна дрібничка важить багато, тут немає нічого другоряд ного. Однак я про коцюбку. Лабораторний аналіз показав, що на ній справді була кров.

Я, мабуть, побіліла як стіна, бо Притула ніяково відвів очі і потягся до своєї дерматинової течки, ніби хотів дістати звідти офіційний висновок експертизи. Але передумав.

- Кров, - повторив він. - Тільки не людини. У лабо раторії спершу не могли навіть точно визначити, якому живому створінню вона належить. Тепер ми вже знаємо, що це була кров дикого голуба, власне, горлиці, яких чима ло водиться там біля вас у лісі. Карлик це також підтвердив.

- То це Іванько?… - вражено запитала я.

- А хто ж іще! Самовдавані чаклуни, відуни, ворожбити нічого так не полюбляють, як усілякі містифікації та загадкові інтриґи. Тому, в кого вже похитнулася нервова система, вони так замилять очі, навішають таких блахма нів, що нещасний повірить у що завгодно. Хоча в карлика тут була своя логіка. Побачивши згодом, що з манґала зникла коцюба, він здогадався, чим отець Серафим розтрощив голову вашому чоловікові. А оскільки мав підозру щодо вашої співучасти у задумі цього вбивства, то гадав, що вам відомо і про знаряддя, яким його було скоєно.

Знаючи, що в холі біля каміна лежить така самісінька коцюба, цей чортисько вирішив утнути вам злу штуку. Він упіймав десь дикого голуба, відрізав йому голову й напус тив у бляшаночку крови. А потім вибирав зручну хвилину, коли ви відходили десь від дому, не замикаючи дверей, забігав у хол і мастив коцюбу вмоченою в кров ганчіркою.

Карлик знав, що ні ви, ні отець Серафим не здогадуєтеся, куди подівся небіжчик, і вирішив його оживити. Хай там в образі упиря чи ще якогось привида мерця, але цей привид постійно мусив нагадувати про себе. А позаяк ви, Анастасіє Михайлівно, не дуже вірили в упирів, то така містифікація вас лякала ще дужче. Бо це наводило на думку, що чоловік ваш живий і сам витіває оті химерні штуки, жадаючи помсти. Адже так? Чи, може, я щось перебільшую?

Я не мала що йому відповісти. Я спитала вголос сама у себе:

- А одуд?.. Невже то й справді були імперативні голоси?..

- Не знаю, які голоси ви чули, Анастасіє Михайлівно, - сказав Притула, розглядаючи свої сандалі скороходи, - видно, збирався уже в дорогу. - Але по одудячому, якщо хочете знати, дудукав теж карлик. Знайшов десь на смітнику криву лійку й дудукав у неї. І грушки у ваше вікно кидав він.

- Це Іванько сам вам сказав?

- Мусив сказати. Коли взяли під арешт. І знаєте, що цікаво? Він розповідав про ці свої витівки без найменшого страху. Навіть із гордістю.

Я опустила голову й закрила обличчя долонями.

- Хоча мені здається, що він вас любить і досі, - додав Притула.

- Ви не вірите в містику? - спитала я.

- Ні.