Розділ «І»

Вранці я, вим’ята й хвора, знов одлежувалась у ванні, змиваючи з себе залишки жовто зеленої мазі.

Незважаючи на втому, не полінувалася зробити собі косметичну купіль з розмарином і полином, яка не лише піднімає тонус, а й проганяє недоречні запахи, не пору шуючи при цьому природного аромату тіла. Запах відьом ської мазі вже вивітрився, проте мене досі від нього піднуд жувало, як колись перед першим й останнім абортом.

«Якщо вдасться народити, то назвеш його Нікубом…»

Схибнутися можна. Хтось може назвати це нісеніт ницею, маячнею, авжеж, всяк, хто живе в цьому світі лише пісною бухгалтерією, скаже, що це сон рябої кобили чи виплід нездорової психіки, але для мене це така ж правда, як он та лампочка, що світиться на стіні в голубому плафоні (от чого вже ніколи не збагну своїм мистецтвознавчим розумом, то це таємницю електрики), як маґнетична сила, що з’являється під час накладання рук і яку ще стародавні маги також називали електрикою; як той вуж, що ні сіло ні впало раптом залазить у сумку з жіночою білизною.

Тож і постук у моє нічне вікно, і пригоди на Лисій горі були набагато реальнішими за сіру буденщину, і хай те діялося в астралі чи уві сні - не має значення, адже воно було, було, це невід’ємний уривок твого життя, цього короткочасного пробування на землі, яке також може виявитися всього на всього сном, епізодом чогось набагато більшого і серйознішого. Тож можливо, цілком можливо, що, помираючи, ми не засинаємо вічним сном, а тільки прокидаємося, повертаючись до свого справжнього буття.

Господи, знов дзеленчить телефон. Останнім часом хтось тільки й підстерігає, коли я залізу у ванну, щоб дра тувати мене. Ось він кладе вже трубку, а потім, випро бовуючи мої нерви, знов посилає довгі, протяжні сиґнали.

Я не витримала, вискочила з купелі в хол і… наскочила на Іванька.

- Альо! - він уже тримав трубку біля вуха і сердито у неї дмухав. - Альо! Альо!

- Дай мені, - я нетерпляче простягла руку, але Іванько винувато подивився на мене:

- Поклало… - І ніхто не обізвався?

- Ні. Мабуть, десь іздалеку. Може, це Нестор?.. - сказав він з надією, вгадуючи мою біснувату думку, й затнувся. - Ви не підходили до телефону, а Іванько почув аж знадвору й прибіг. Думав… - він знов сором’язливо опустив велику, як у коня, голову, хоч я його не соро милась, і карлик бачив мене такою не вперше.

- Нічого страшного, - сказала я. - Кому дуже треба, той передзвонить.

- Я ж думав…

- Ну, добре, йди. Якщо подзвонять, я сама візьму трубку.

Він перевальцем поковиляв до дверей, а я зайшла до ванної, гарно витерлася рушником і, коли притулилася носом до плеча, то вже не відчула нудотно солодкавого запаху, - шкіра пахла чистим тілом - тим ароматом жінки, який найдужче збуджує чоловіків і якого не підміниш жодними парфумами.

Лише всередині ще залишалася нуднувата млість, і я вирішила для початку випити кави. Її пахощ уже гуляла холом, коли знов задзвонив телефон.

- Де ти пропадала? - спитав він. - Ніяк не можу тебе впіймати.

- На Лисій горі, хіба ти не бачив?

- Так. Нарешті наважилась? А де ти була цілий день перед тим?

- Ти не знаєш моїх гризот?