Розділ «І»

- Що саме? Як я хотіла тебе застрелити?

Він ураз охолов.

- Не троюдь мою душу. Я знаю, що ти просто так ніколи не подзвонила б. Кажи, що за діло?

- Мокре, - сказала я.

- Дитино, ти п’яна? Досі в тебе було мокро лише в одно му місці.

- Так, Горю, я п’яна. Але не настільки, щоб сповідатися по телефону. Мені треба тебе побачити.

6

Наступного дня я начистила пір’ячко, розпушила хвоста і вивела з ґаража нашого чорного «форда». На ньому, власне, їздив Нестор, але оформлений він був на мене. Я дуже рідко виїжджала сама, і тому щоразу, сідаючи за кермо, почувалася ученицею, особливо на вулицях Києва, де вже навіть міліція не зважає на перевищення швидкости, де всі кудись поспішають, хоч їх давно ніхто і ніде не жде, але вони, бідолахи, досі про це не знають.

Утім, я завжди, поки доїжджала до міста, встигала набрати форму і досить впевнено вливалася в хаотичний потік машин. Не забути б лишень по дорозі заправитися, бо Нестор, як завжди, пригнав авто майже з порожнім баком.

- Що сказати, коли вас питатимуть? - поцікавився Іванько, відчиняючи мені ворота.

- Скажеш, пішла гулять, - весело порадила я в передчутті швидкости.

- Пішла чи поїхала?

- Полетіла! Скажеш, сіла на мітлу й полетіла.

Я різко взяла з місця і бачила в дзеркалі заднього огляду, що карлик ще довго не зачиняв воріт, переварюючи мою відьмацьку витівку.

Але я вже думала про Горю. Григорія Семеновича Сіренка. Скромного нардепа, який ніколи не пхався на екран телевізора, і я лиш недавно дізналась, як далеко він пішов.

Сліпий випадок звів нас ще в ті часи, коли Горя був директором невеличкого київського стадіону, а я - зеле ною студенткою академії мистецтв, і, хоч мала вже паспорт, Нестор за ручку водив мене, свою Галатею, до академії, як до дитячого садка, під пересміхи однокурсників.

Однак сліпому випадку було потрібно, щоб ми з Несто ром жили на той час у своїй ще першій київській квартирі, якраз поблизу того стадіончика, що наштовхнув мене на думку щоранку вдосконалювати своє тіло на його біговій доріжці. Нестор був обома руками «за», він любив моє довершене тіло, але ніколи не міг і подумати, що нормальні люди можуть займатися любощами о сьомій ранку на стадіоні. Для нього це все одно, що вдосвіта дудлити натще серце горілку або їсти мед черпаком, посипаючи його цук ром. Тож я щоранку без його опіки бігла на стадіон у спортовому костюмі, а там знімала його, залишаючись у короткій маєчці та тісненьких сліпах, і знов бігла уже по колу, по колу, по колу, аж поки не добігла до чоловіка, що сидів, як пес, біля мого верхнього одягу з метровою троян дою і ловив тонкими ніздрями пахощі не ружі, як він потім сказав, а тієї світанкової квітки, заради якої він ось уже тиждень приїздить на роботу мало не досхідсонця.

- Мене звати Григорієм. А для найближчих друзів я Горя.

- А як мені вас називати? - спитала я.

Він зрозумів, що «світанкова квіточка» подала йому надію.