Розділ «Книга четверта»

— Тіціан,— сказала Кетрін.

— Тіціанівське волосся, — сказав я.— А як щодо Мантеньї?

— Про важких не питай,— сказала Кетрін. — А втім, знаю — страсті господні.

— Еге ж, страсті господні,— підтвердив я.— Багато дір від цвяхів.

— Ось бачиш, яка в тебе золота дружина,— сказала Кетрін.— Я зможу вести розмову про мистецтво хоч з митцями, хоч з митниками.

— Онде він іде,— сказав я.

З глибин митниці з'явився худий лейтенант з нашими паспортами.

— Мені доведеться відпровадити вас до Локарно,— сказав він. — Ви можете найняти екіпаж, і з вами поїде солдат.

— Гаразд, — сказав я.— А як же човен?

— Човен конфісковано. Що в цих валізах?

Він пильно оглянув речі в обох валізах і взяв у руки пляшку з коньяком.

— Чи не зволите випити зі мною? — спитав я.

— Ні, дякую.— Він випростався.— Скільки грошей ви маєте при собі?

— Дві з половиною тисячі лір.

Це справило на нього добре враження.

— А ваша кузина?

У Кетрін було трохи більш як тисяча двісті. Лейтенантові й це сподобалося. Він почав ставитись до нас не так зверхньо.

— Якщо ви хочете займатися зимовим спортом,— сказав він,— то Венген — саме те, що вам треба. Мій батько має у Венгені дуже гарний готель. Він відкритий цілий рік.

— От і добре,— мовив я.— Ви скажете мені назву?

— Зараз напишу на картці.— Він дуже чемно подав мені картку.— Солдат поїде з вами до Локарно. Ваші паспорти будуть у нього. На жаль, таке правило. Я певен, що в Локарно вам дадуть візу або поліційний дозвіл.