— Мені теж.
— Але час іти.
— Гаразд. Ми ж ніколи не жили довго у своїй домівці.
— Колись житимем.
— Я приготую до твого повернення прегарне гніздечко.
— Може, я одразу ж і повернусь.
— Може, тобі трішечки зачепить ногу.
— Або вухо.
— Ні, вуха нехай зостануться цілі.
— А ноги?
— Ноги тобі вже однаково поранило.
— Треба йти, люба. Справді треба.
— Гаразд. Іди ти перший.
Розділ XXIV
Ми не поїхали ліфтом, а спустилися сходами. Килим на сходах був потертий. За вечерю я заплатив ще тоді, як її подали, та офіціант, що приносив вечерю, сидів на стільці при виході. Він підхопивсь і вклонився, і я пішов з ним у службову кімнату й заплатив за номер. Коли ми приїхали, управитель признав у мені давнього знайомого й не схотів брати плату наперед, але, ідучи, він не забув залишити біля дверей офіціанта, щоб я не зник, не заплативши. Мабуть, таке вже траплялося, навіть із давніми знайомими. Під час війни людина заводить стільки знайомств, що й не злічити.
Я попросив офіціанта найняти для нас екіпаж; він забрав у мене пакунок Кетрін і, взявши парасольку, пішов. У вікно ми бачили, як він переходить вулицю під дощем. Ми стояли у бічній кімнаті й дивились у вікно.
— Як ти себе почуваєш, Кет?
— Спати хочеться.
— А я якийсь наче спорожнілий і голодний.
— Ти маєш щось попоїсти на дорогу?
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Прощавай, зброє» автора Ернест Гемінгвей на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Книга друга“ на сторінці 56. Приємного читання.