Розділ «Книга друга»

У кімнаті була сутінь і прохолода. Лежачи на ліжку, я бачив у другому кінці кімнати велике дзеркало, але не міг розглядіти, що в ньому відбивається. Швейцар стояв біля ліжка. Він мав приємне обличчя і, як видно, був дуже добросердий.

— Ви йдіть собі, — сказав я йому. — І ви теж, — обернувсь до сестри.— Як вас звуть?

— Місіс Уокер.

— Ідіть, місіс Уокер. Мабуть, я засну.

Я залишився сам у кімнаті. Було прохолодно й не тхнуло лікарнею. Матрац був пругкий і зручний, і я лежав не рухаючись, нечутно дихаючи, і вдоволено відчував, як ущухає біль. Трохи згодом я захотів пити, побачив біля ліжка шнур дзвоника й подзвонив, але ніхто не прийшов. Так я і заснув.

Прокинувшись, я розглядівся довкола. Крізь віконниці просотувалося сонячне світло. Я побачив велику шафу, голі стіни й два стільці. Мої ноги в брудних бинтах лежали рівно, мов жердини. Я намагався не ворушити ними. Дуже хотілось пити, і я простяг руку до кнопки й подзвонив. Тоді почув, як відчинилися двері, глянув туди й побачив нову сестру. Вона видалася мені молодою і звабною.

— Доброго ранку, — сказав я.

— Доброго ранку, — відповіла вона і підійшла до ліжка. — Ми так і не змогли викликати лікаря. Він поїхав на озеро Комо. Ніхто ж не знав, що привезуть хворого. А що з вами таке?

— Поранений у ноги. I голову зачепило.

— Як ваше прізвище?

— Генрі. Фредерік Генрі.

— Зараз я вас умию. Але пов'язок чіпати не можна, поки не приїде лікар.

— А міс Барклі тут?

— Ні, тут такої немає.

— А що то за жінка, котра плакала, коли мене привезли?

Сестра засміялася.

— То місіс Уокер. Вона чергувала вночі і заспала. Не чекала, що хтось прибуде.

Тим часом як ми розмовляли, вона роздягла мене, а коли на мені не лишилося нічого, крім бинтів почала вправно, ледь торкаючись, обмивати. Таке обмивання було дуже приємне. Голову закривала пов'язка, але вона обмила скрізь поза бинтом.

— Де вас поранило?

— На Ізонцо, на північ від Плави.