Розділ «ЧАСТИНА ПЕРША Суд над богами»

— Що чув — те передаю. Ну, його сюди, туди, навіщо, мовляв, брешеш? А він одне: був на тому світі. Ще й захопив з собою сувенірчик. Келих. Прозорий, дуже тонкої роботи. Майже невидимий. Келих узяли, почали аналізувати. Знову до нього: де взяв? Хто тобі його дав? Чи не за кордоном був? Він своє: на тому світі. Коротше, якась буча знялася з приводу келиха. Точно не знаю. Його в психіатричну. В Павловську. Там обсервували. Кажуть, здоровий. І ось раптом звістка. З Інституту фізики дзвонять: пропав келих. Я туди. Кажуть: велика цінність. Треба знайти, повернути. Станьте чаклунами, магами, а знайдіть. Дуже мудрі вони! Де його тепер шукати? Повертаюся — ще один сюрприз. З лікарні повідомили, що герой цієї історії зник.

— Куди? Ви ж сказали, що він убитий.

— Зажди. За дві години органи міліції сповістили, що на Брест-Литовському шосе, за Святошиним, знайдено два трупи.

У Григора защеміло серце. Затамував подих.

— Чому два? Хто другий?

— Оце і є найдивніше, — суворо сказав шеф. — І, може, найстрашніше. Вбито батька й… дочку.

— Галю?! — несамовито закричав Григір.

— Її, — скупо підтвердив шеф. — Без істерики. Вперше чуєш про смерть?

— Галю вбито… — Тупо повторив Григір. — Як же так? Як же так?

Він заплакав.

— Е, хлопче! Ти, я бачу, не тільки виконував завдання, а й…

— Так, покохав її! — 3 відчаєм сказав Григір. — По-справжньому! Невже це злочин? Невже не маю права?

— Голубе, — замахав руками шеф. — Маєш право! Маєш! Гм. Тільки дивно все це… Ну, гаразд. Візьми себе в руки, їдьмо!

— Куди?

— До моргу. Подивишся. Треба, щоб і ти підписав акт. А то бабусю викликали, як її? Григорук? Так вона заливається сльозами і не може слова вимовити. Глянула і заголосила: «Ой, ти моя сиріточко, та що ж вони з тобою зробили?» А потім знепритомніла. Подивишся ще ти. Для точності.

Шеф узяв очманілого Бову під руку, повів до машини. Хлопець сидів біля начальника, байдуже дивився на велелюдні вулиці. Що йому тепер праця, дискусії про богів? Згасло світло. Довкола лише пітьма. Вона була — цілий Всесвіт.

У морзі їх зустрів черговий у білому халаті. Григір з жахом поглядав на непорушні тіла, покриті простирадлами. Сині ноги, розкраяні черепи. Це те, що було життям. Яке безглуздя! Невже й вона?.. Невже й вона?..

— Дивись, — сердито прошепотів шеф.

На мармуровій плиті лежало дівоче тіло. Навіть смерть не вбила краси. Судорожно витягнуті вздовж тіла руки, на обличчі сліди мук. Григорій схилився над нею, не вірячи власним очам. Не вона! Не Галя! Дуже схожа, але не вона!

Манікюр. Ліловий. А Галя не робила. І нігті довгі. Медикам таких не можна. Підфарбовані очі, а Галя не фарбувала. Ні, ні. Це не вона!