Розділ «ЧАСТИНА ПЕРША Суд над богами»

— Дозвольте мені, — зненацька озвався священик, ласкаво усміхаючись. — Я слухав, слухав… Цікаво, вельми цікаво… Що ж, можна й так розмовляти про вищі символи. Бог — милостивий батько, він прощає все. Проте — мушу по-дружньому застерегти — святе письмо не є белетристика, тим більше не науковий трактат. Це символічний виклад духовної історії світу. Кожен образ чи фраза — сокровенні, втаємничені…

— Криптограма? — запитав серйозно прокурор.

— Схоже, — згодився священик. — Щоб збагнути приховану суть тих символів, треба повірити в творця сущого, треба звучати на його нечутний голос. Інакше замість божого лика побачите грубого ідола або порожнечу…

— Дякую, — кивнув прокурор. — Я збагнув. Доводилося читати такі ідеї. Що ж, згодимося, що там символи. Але символи теж свідчать про суть творця. Милосердний творець, сповнений любові, ніколи не скористається грубими символами. Ви ж знаєте про силу слова, логоса. Духовна, інтелігентна істота завжди користується вишуканою, культурною мовою, тонкою образною системою, чарівними метафорами, чудовими притчами. А ветхозавітний деміург — клубок ревнощів і злоби. Ні, не згоден. Навіть за тими символами відчувається злочинна психіка і божевілля, доведене до глобальних або навіть космічних масштабів. Ветхозавітний творець не має права вести людей. Він повинен стати перед судом історії, перед судом Космічного Права. Я сказав!

Прокурор сів. Суддя постукав молоточком по столу.

— Хто хоче сказати?

Усмішка щезла на вустах священика, прозорі очі закрижаніли. Він розгладив бороду, гірко сказав:

— Мені шкода вас, друзі. Ви дуже розумні, ви інтелектуали, як тепер модно говорити. Ви переповнені інформацією. Знаєте все — від історії релігій до квантової механіки, від генетики до окультизму, від кібернетики до найновітніших гіпотез про походження Всесвіту. З вами тяжко сперечатися. Інколи — можливо. Тому я не хочу сперечатися. Та й істина не пізнається в суперечці. То — вигадка софістів. Істина — поза словами. Проте хочу дещо запитати. Ось ви тут руйнуєте релігійний світогляд. Проганяєте з своєї психіки творця, бога. Хочете ґрунтувати мораль, етику на людських законах, на громадській домовленості. Стверджуєте мету і смисл буття як вічне прагнення до розкриття таємниць природи. Заперечуєте безсмертя духу, виводячи його з рефлекторної здатності матерії до самопізнання. Гаразд! Але що далі? Людина — комашина серед неосяжності. Перед невимірними океанами часу й простору всі наші зусилля — ефемерні, облудні. Не лише єгипетські піраміди, а й сучасні синхрофазотрони чи термоядерні пристрої порівняно з вічністю — ніщо. Невже вам не страшно дивитися в небо — в зоряну прірву, яка поглине ваш прах, навіть не помітивши цього? Невже ви не розумієте, що ви залишаєтесь перед безоднею на самоті, без жодної надії подолати її?

— Та що це ви страхаєте нас? — скрикнула якась захоплена дівчина, стріпнувши білявою гривою. — Людство почало такий дивовижний штурм космосу, а ви… Ось уже люди на Місяці побували, а там — інші світи, далекі зоряні системи! Зустрінемо інших істот — побратаємося! Потім — Велике Кільце цивілізацій, про яке писав Єфремов…

— Сон, — сумно похитав головою священик. — Марні сподівання. Навіть учені пишуть, що розширення інформації про навколишній світ розширює разом з тим і коло непізнаного. Страшний парадокс! Вихід у космос ще більше підкреслює самотність людини. Кожен крок у безодню показує нові невимірні обрії. І ви не оволодіваєте ними, а бачите, як океан шириться і заливає вас. О ні! Людина неспроможна досягти берега істини без допомоги вищих сил!

— Дурниці! — Почулися голоси.

— Ні, не дурниці! — Несподівано втрутився в бесіду Сергій Горениця.

— Як так? — здивувалася білява дівчина. — І ви?..

— Заждіть, — махнув рукою вчений. — У тому, що гість сказав, є гірке зерно правди. Умноження інформації, посилення енергетичних пристроїв не наближають нас до оволодіння всім космосом.

— Але ж з кожним досягненням ми все ближче до істини?

— Ні, о ні! Що означає «все ближче» у безмірі? Це — пустий звук.

— То ви теж за віру в творця?

— Та ні, — усміхнувся Горениця. — До чого тут віра, коли людина має розум і волю? Є інший, немеханічний шлях оволодіння космосом. Не завоювання нескінченних просторів літальними апаратами (хоч це теж потрібно), а розширення наших почуттів і розуму у багатомірність світобудови, оволодіння простором і часом, виростання людини з обмеженої тримірної істоти — смертної і слабкої — у всемогутнього титана, який опанує безмірність, синтезує в собі всю глибинність макрокосму. Тоді здійсниться мрія древніх мудреців та філософів, атом дорівняється космосу, людина ототожниться з безмірністю. Друзі! Боги людей — лише небесний негатив нашого хаотичного земного існування. Космічна людина стане сином безконечності, дасть життя і мисль усьому сущому, виведе всіх істот з лабіринту необхідності у царство свободи.

— Незбагненно, — зітхнув священик, задумливо дивлячись на Гореницю.

— Філософська фантазія, — знизав плечима баптист.