Розділ «Частина друга»

— Атож, капітане Немо, — відповів я. — І «Наутілус» якнайліпше пристосований до таких спостережень. Яке розумне судно!

— Так, пане професоре, розумне, відважне і невразливе судно. Воно не боїться ні лютих бур Червоного моря, ні його течій, ані підводних рифів.

— А й правда, — сказав я, — Червоне море — одне з найнебезпечніших, і в давнину воно мало недобру славу.

— Дуже лиху славу, пане Аронаксе. Грецькі й латинські історики не на його користь говорили. А географ Страбон48 казав, що за пасатних вітрів і дощової пори це море особливо грізне. Арабський історик Едрізі запевняв, ніби на його піщаних обмілинах часто гинули судна й жоден капітан не зважувався плисти вночі. Він казав, що там лютують страшні урагани, що море засіяне негостинними островами і що «нічого доброго нема» ні в його глибинах, ані на поверхні. Те ж саме казали про це море Арріан, Агатархід та Артемідор49.

— Видно, що ці історики не плавали на борту «Наутілуса», — сказав я.

— Звісно, — усміхаючись відповів капітан. — Правду кажучи, в кораблебудуванні наші сучасники недалеко втекли від древніх. Знадобилося кілька віків, щоб винайти механічну силу пари! Хто знає, чи за сто років з'явиться другий «Наутілус»! Поступ — явище надто повільне, пане Аронаксе.

— Це правда, — відказав я. — Ваше судно випередило свою епоху на ціле сторіччя, а може, й на багато віків. Як шкода, що таке відкриття мусить померти разом зі своїм винахідником!

Капітан Немо промовчав. Згодом він сказав:

— Отже, стародавні історики вважали за небезпечне плавати Червоним морем.

— Так. Але ж вони не перебільшували тієї небезпеки?

— І так, і ні, пане Аронаксе, — відповів капітан, який, здавалося, вже гаразд вивчив «своє» Червоне море. — Що не страшне сучасному суднові, добре обладнаному, міцному, котре завдяки слухняним паровим двигунам може обирати будь-які шляхи, — те ховало в собі силу всіляких небезпек суднам давніх мореплавців. Тільки уявити собі тих перших навігаторів, які пускалися в морські мандри на дощаних барках, скріплених пальмовим мотуззям, залитих деревною смолою і пошмарованих дельфінячим салом! Вони не мали навіть приладів визначати напрям судна, вони здавалися на волю течій та вітрів і плавали малодослідженими морськими просторами. За таких умов корабельні катастрофи траплялися, та й не могли не траплятися, вельми часто. А нині суднам, що ходять між Суецьким перешийком та морями Південної півкулі, навіть за супротивних мусонів нема чого боятися гніву Червоного моря. Капітани й пасажири вже не приносять перед відплиттям спокутних жертв, а повернувшись, не підуть, оздоблені гірляндами квітів і золотими завоями, до храмів воздавати богам хвалу.

— Правда, — сказав я. — І мені здається, що пара вбила в серцях моряків почуття вдячності. О капітане, ви таки вивчили це море! Чи не можете сказати, чому його називають Червоним?

— Всяко тлумачать, пане Аронаксе. Хочете почути, що говорить один літописець чотирнадцятого сторіччя?

— Охоче!

— Той літописець запевняє, ніби цю назву дано морю, коли його перейшли ізраїльтяни, а єгипетський фараон, що гнався за ними, загинув у хвилях, котрі на знак Мойсея зімкнулись і поглинули напасника. На знак чуда безбарвне море відразу збагрянилось. І відтоді й донині люди звуть те море Червоним.

— Це вочевидь тлумачив поет, і таке пояснення не може мене вдовольнити. Мені, капітане, хотілось би почути вашу думку.

— Я гадаю, пане Аронаксе, коли древні саме так називали це море, то тільки через те, що вода в ньому особливого кольору.

— Проте я не помічаю якогось особливого забарвлення. Звичайна вода!

— Цілком слушно. Але сягнувши глибини, ви помітите дивне явище. Мені траплялося бачити в Торській бухті зовсім червону воду, так ніби то було озеро крові.

— І чим ви пояснюєте таке явище? Наявністю якихось мікроскопічних водоростей?