Пошуки увінчалися успіхом, і до полудня ми нарвали цілу купу бананів. Ці ніжні тропічні плоди зріють весь рік, їх їдять сирими. Водночас ми назбирали чимало смачних плодів мангового дерева й величезних ананасів. І хоч це була загайна робота, ми й трохи на неї не ремствували.
Консель не зводив очей із Неда. Гарпунер ішов попереду, влучно вибираючи й зриваючи найстигліші плоди.
— Ну, тепер вам, Неде, нічого вже не бракує? — запитався Консель.
— Гм! — буркнув канадець.
— Що! Невже ви й досі не вдоволені?
— Хіба людина може наїстися отою травою! — відказав Нед. — Вона годиться хіба що на десерт. А де ж юшка? Де печеня?
— Ай справді,— сказав я. — Нед обіцяв нам котлети, а я поки що їх тут не бачу.
— Але ж, пане професоре, — відповів канадець, — полювання не тільки не скінчилося, а навіть не почалося. Потерпіть-но! Ми конче натрапимо на якусь дичину, вкриту або пір'ям, або шерстю, коли не тут, то деінде…
— Не сьогодні, то завтра, — докинув Консель. — Проте ми й так далеко зайшли. Як на мене — час уже й вертатися.
— Що! Вже?! — вигукнув Нед.
— До ночі ми мусимо повернутися на судно, — сказав я.
— А котра ж година? — запитався канадець.
— Друга, не менше, — відповів Консель.
Ми поверталися лісом і дорогою поповнювали наш припас листям капустяної пальми, за яким треба було дряпатися на самісіньку верхівку, дрібненькими бобами, що їх малайці називають «абру», та іншими цінними овочами.
Ми ледве дотягли наш ужинок до човна. Тим часом Нед Ленд і досі думав, що харчів малувато. І доля зласкавилася над ним. Ми вже сідали в човна, аж раптом канадець помітив кілька дерев футів двадцять — тридцять заввишки — вони, так само, як і хлібні, вважаються найкращими й найціннішими витворами малайської флори.
Це були сагові пальми, рослини, вкрай невибагливі; вони розмножуються з пагінців та насіння.
Нед Ленд знав, як до них підступитися. Він ухопив сокиру, замахнувся, і на землю одне за одним повалилося кілька дерев.
Я стежив за Недовою роботою очима скорше натураліста, аніж голодної людини. Канадець облупив зі стовбурів кору, що була з палець завгрубшки, й оголив сітку довгих вузлуватих волокон, склеєних борошнистою масою. Це й було сагове борошно — та їстівна речовина, що правила за головний харч меланезійцям.
Нед Ленд порубав стовбури на шматки — щоб на борту добути з них борошно, просіяти його й відкинути волокна, потому висушити на сонці й дати затверднути в формах.
О п'ятій пополудні, повантаживши в човен усі наші скарби, ми відпливли врешті від острова, а за півгодини пристали до «Наутілуса». Ніхто не вийшов нам назустріч. Велетенський металічний циліндр видавався безлюдним. Звільнившись од вантажу, я зійшов до каюти. Там уже чекала на мене вечеря. Я поїв і ліг спати.
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «20 000 льє під водою» автора Жюль Верн на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Частина перша“ на сторінці 69. Приємного читання.