Розділ «Частина перша»

— Ваша воля! — відповів гарпунер, знизавши плечима. — Що ж до мене, то я доброхіть у неї не полізу, хіба що силою напнуть.

— Вас ніхто не змушує, містере Ленде, — сказав капітан Немо.

— А Консель зважиться? — запитався Нед.

— Я за паном професором всюди, — куди вони, туди і я, — відповів Консель.

На капітанів поклик з'явилися два матроси і помогли нам одягти важкі, склеєні з гуми, водонепроникні скафандри, схожі на рицарський обладунок. Холоші штанів кінчалися чобітьми на важких свинцевих підошвах. Підбивка куртки трималася на мідяних платівках, котрі захищали груди од тиску води і полегшували дихання; до рукавів попришивано м'які рукавички, які не сковували руху пальців.

Водолазні лати з коркового дерева, безрукавні куртки, всілякі підводні буди, винайдені й рекламовані в XVIII сторіччі, відома річ, поступалися перед цими вдосконаленими скафандрами.

Капітан Немо, матрос із його команди — геркулесової будови здоровань. Консель і я хутенько вдяглися в скафандри. Залишалося одягти на голови металеві шоломи. Та перш ніж приступитися до цього, я попросив у капітана дозволу глянути на рушницю.

Матрос подав мені звичайну начебто рушницю, з величеньким крицевим прикладом, порожнистим усередині. Він правив за резервуар для стисненого повітря, що влітало до цівки, тільки-но спущений курок одкривав клапан. В обіймиці містилося з дванадцять електричних куль — за допомогою пружини вони автоматично подавалися до цівки. По кожному пострілові рушниця сама заряджалась.

— Капітане Немо, — сказав я, — ваша рушниця — досконала й воднораз проста в користуванні. Я жадаю її випробувати. Тільки як ми спустимося на дно? Гадки про це не маю!

Ми хутенько вдяглися в скафандри.

— Зараз, пане професоре, «Наутілус» стоїть на мілині, метрів десять завглибшки, і ми легко можемо вибратись.

— Але в який спосіб?

— Ось побачите.

Капітан Немо надягнув шолома. Ми з Конселем зробили те саме, і тут Нед Ленд іронічно побажав нам «щасливого полювання».

На комірі куртки — мідяне кільце з нарізкою; на неї нагвинчувався кулястий металевий шолом. Крізь три отвори, засклені грубим склом, водолаз, повертаючи голову, міг дивитися навсебіч. Я пригвинтив шолома — і враз запрацював апарат Рукейроля, що висів у мене за спиною, і стало легко дихати.

Румкорфову лампу — на пояс, рушницю — в руки, — і я зрихтований до виходу. Та, правду кажучи, у важкенному скафандрі, у чоботях із свинцевими підошвами я не міг ступити й кроку.

Але ступати не довелося — мене враз штовхнули до невеличкої кабіни, суміжної з гардеробною. Таким самим чином там опинилися й мої супутники. Двері за нами зачинилися, і ми поринули в пітьму.

Трохи згодом я почув пронизливий свист. Обдало холодом ноги, тоді живіт, далі груди. Певно, в машинній залі одкрили крани, і до кабіни ринула вода. Потім одчинилися другі двері. На нас упали сіряві сутінки. За мить ноги торкнулися морського дна.

Як розказати враження від цієї підводної прогулянки? Слова надто нікчемні, щоб ними відтворити дивовижу океанової безодні. Коли навіть пензель маляра не здатен змалювати чарів підводного світу, то чи опише їх жалюгідне перо?