Розділ «Оповідання Захарченка»

Гурмаза втік уночі, потай, щоб не бачили люди. Забрав із собою все, що тільки міг. Видно, зібрався в далеку дорогу зі своїми хазяями...

Та заїхав він іще далі, ніж збирався,— аж на той світ. Його знайшли мертвого на путівці кілометрів за п'ять від села.

Серед уламків воза, серед розпанаханих мішків з борошном і крупою, лежало покарьожене перукарське крісло й валялася кришка од патефона. Снаряд влучив прямісінько у віз.

Жаль було коней. І жаль було патефона. Хороший був патефон. Через день у село ввійшли наші...

...От про що нагадує мені невеличкий портрет Володі Ульянова у звичайній фанерній рамочці, що стоїть тепер на моєму столі.

Одразу після війни я багато разів бував у Києві і намагався розшукати Владлена, ходив по дворах, що біля Бессарабки. Але все марно. Я навіть прізвища його не знав. Так я й не зустрівся з ним більше.

Але завжди, коли я читаю або чую десь про мужній вчинок, чи про самовідданість, чи про якусь незвичайну героїчну подію, мені здається, що то про нього. Бо не міг він прожити непомітне, сіре, буденне життя. Він неодмінно мусив чинити подвиги, робити щось незвичайне. Недарма ж і ім'я в нього таке — Владлен.

* * *

Захарченко скінчив.

Усі сиділи тихо-тихо... І мовчали. На них — наче війнуло подихом далеких, важких і героїчних часів. І на хвилину їм здалося, що десь отут поряд з ними сидить лобатий хлопчик, худорлявий і виснажений, з недитячими скорботними очима і з таким надзвичайним ім'ям —Владлен...

І оця його уявна, але така гостро відчутна присутність у класі враз згуртувала всіх в одне ціле. Вони думали одну думку, відчували одне почуття.

І почуття те — любов до своєї Батьківщини, вірність їй,— було найсвятіше з усіх почуттів на землі...

Захарченко пішов, а вони ще довго були мовчазні й задумані. Нарешті Ігор Дмитруха не витримав і сказав хрипло:

– Ух, я б йому, тому Гурмазі!..

– І я! — підтакнув Валера Галушкинський. І хоч ніхто більше не сказав нічого — все було ясно без слів...