Розділ «РОЗДIЛ СЬОМИЙ»

— Угадали, угадали, та не все.

— А хто його все вгадає? На це треба голову, як дiжку, мати. Тiльки я ще не доказав… Кому тiльки не треба було нашого хлiба? Чисто всiм! I дiти нашi були потрiбнi всiм до чужої роботи, а не в школi. Ось воно й вийшло так: i ноги в нас не взутi, i голови босi.

— Еге, дiду, то ви голова!.. Усе збагнули! — Здивовано i весело заговорили вершники. — А внука свого неодмiнно посилайте до школи, головне тепер не в чоботях! Був час, що ми навiть воювали босi, — Закинувши за плечi карабiни, вони прощаються з нами.

Проти мiсяця заблищали стремена, забряжчала зброя, пiд копитами м'яко застугонiла земля. I враз молодий красивий голос, хапаючи за душу, плеснувся, злетiв над прадавнiм чумацьким шляхом, над вiковими липами, над притихлими полями:

Зоре моя вечiрняя,

Зiйди над горою…

Я потягнувся до пiснi, до неба, до вечiрньої зорi i завмер у тому смутку i дивi, що їх робив чийсь голос з моїм дитячим серцем.

Вiджурилась, вiддзвенiла пiсня на шляху, зникли вершники вдалинi, а дiд, похитуючи головою, зiтхнув раз i вдруге, щось тихенько сказав до себе, а потiм обернувся до мене:

— Житте… Чуєш, i вiн, Шевченко, босонiж до школи ходив. Такий був наш латаний талан, А завтра, дитино, як доживемо дня, пiдстрижу тебе, вiзьму за руку та й пiдемо до школи.

— Дiдусю, це насправдi? — аж тьохнуло в мене серце i дрогнув голос.

— Атож: як сказав, так i зроблю.

— I книжку менi купите? — в надiї прикипiв я очима до дiдового обличчя.

— I книжку тобi купимо, i чорнила з бузини зробимо, i на крамну сорочечку розстараємось. А потiм, гляди, на чобiтки розживемося, пiдiб'єм їх пiдковами, будеш iти межи люди i вибивати iскри…

— Справдi? — вiрю й не вiрю, що стiльки щастя може прийти однiй людинi. Я вдячно прихиляюсь до дiда i мiж зорями мого дитинства розшукую вечiрню зорю поета, що буде менi сяяти все життя…

I радiсть i горе ходили цiєї ночi разом.

В дорозi я кiлька разiв солодко засинав i прокидався. У видiннях до мене приходила школа, а наяву сяяли високi осiннi зорi, а за якусь мить дiдусь уже вiв мене в науку. Через моє плече погойдувалась торбинка з книжками, на шиї метлявся мотузочком ув'язаний олiвець, а з-пiд пiдкiвок моїх чобiт вибивалися iскри. I славно було менi на душi, так уже тепер не буває…

Мiсяць ген-ген перейшов на другу половину неба, коли ми приїхали додому. Дiд зсадив мене з воза, оглянувся довкола на зарiчанськi осокори, на пiдсиненi хати, на сонне, обведене рамками тiней, подвiр'я, на город, на грушу. Все це, накупане мiсячним маревом, висяювало росою, вигойдувало шелест i мiнилося, наче хто його потихеньку зсовував з мiсця.

З дерева зiрвалася грушка, застрибала по гiллi, упала на кореневище, i знову благословенна тиша, i повiв прив'ялих чорнобривцiв, i подих чи зiтхання землi.

— Як гарно в свiтi, — говорить сам до себе дiд. Стоячи на латцi споришу, вiн перебирає свої видiння, смутки i думи. До нього тягнеться коняка, i вiн кладе їй руку на гриву. — Зараз i ти вiдпочиватимеш. Пора… Михайле, а ми, чуєш, не будемо будити нi бабуню, нi матiр, — наробились, навихались вони за день, то хай спочивають на здоров'я. Ляжемо собi в клунi на сiнi та й виспимось на славу. Чи не так я кажу?

— Еге ж, у клунi i просторнiш, i здоровiше, — знову ж вiдповiдаю словами дiда.