Розділ «РОЗДIЛ ЧЕТВЕРТИЙ»

— А ви думаєте!

Гончар знову посмiхається, а я, задоволений розмовою, попiд вiковими липами бiжу та й бiжу до села. М'яка тепла курява кущами виростає з-пiд нiг, а над головою ледь-ледь ворушиться вже прихоплене холодними свiтанками i ядерними росами листя. З шляху повертаю не до своєї хати, а на перетин вулиць, за якими в завулку дрiмає в бузку попiвський будинок. Назустрiч менi з дворища двома клубками кидаються гончаки, а найстарiший лемехуватий пес, нiби впаяний, незрушно стоїть на камiнних схiдцях i так вигавкуе, наче по командi вибиває у барабан.

З городу не бiжить — вихором вилiтає Мар'яна. Спiдниця з червоної баї кружляє навколо її легких босих нiг, у косах коливається патлатенька гвоздичка. Ось дiвчина махнула рукою, i на подвiр'ї спочатку стихає гарчання, а далi втихомирюється й барабан.

— Оу, Михайлик до нас прийшов! — з такою радiстю говорить Мар'яна, нiби я її найближчий родич. I очi її, голубi, з сизим туманцем, лагiдно осявають мене, а руки поправляють мою сорочечку i картузик. Потiм вона зиркає на будинок i тихо питає: — Ти, може, Михайлику, їсти хочеш?

— Нi, не хочу, — я вiдчуваю, що червонiю, i вiдводжу погляд од Мар'яни.

— Не соромся, дурненький, — наближаються до мене чорнi вiночки вiй, а пiд ними лежить i глибока степова далина, i така добрiсть, яку повiк не забудеш.

— Я не соромлюсь, Мар'яно… Ти не подумай. Я вже обiдав, i так начасничився…

— Начасничився? — смiється дiвчина. — Ой горе моє: знайшов чим похвалитись. Тепер я веселiю:

— Таки є чим: у нас головки часнику прямо як у мене кулаки.

— Аби ще сало було до нього.

— I сало в нас є борщ затовкти.

— Чом не багачi, — жалiснiє Мар'янине обличчя. — Тебе мати до мене прислали?

— НI… Я сам прийшов.

— До кого?

— До тебе, Мар'яно.

— Справдi? — знову щирою радiстю береться дiвоче обличчя. — От молодчага! А я оце нещодавно подумала й зажурилась собi: хто мене згадав i перед святом провiдає? Рiдня ж моя далеко-далеко живе, — посмурнiла i зiтхнула дiвчина, i куточки вуст її стали журнi. I чого тiльки веi кажуть, що вона нiколи не печалиться?

— Мар'яно, я щось маю до тебе, — не знаю, як i почати про своє.

— То кажи!

— Ти це можеш знайти менi якусь книжку?

— Комусь на куриво чи собi читати?