— А ви думаєте!
Гончар знову посмiхається, а я, задоволений розмовою, попiд вiковими липами бiжу та й бiжу до села. М'яка тепла курява кущами виростає з-пiд нiг, а над головою ледь-ледь ворушиться вже прихоплене холодними свiтанками i ядерними росами листя. З шляху повертаю не до своєї хати, а на перетин вулиць, за якими в завулку дрiмає в бузку попiвський будинок. Назустрiч менi з дворища двома клубками кидаються гончаки, а найстарiший лемехуватий пес, нiби впаяний, незрушно стоїть на камiнних схiдцях i так вигавкуе, наче по командi вибиває у барабан.
З городу не бiжить — вихором вилiтає Мар'яна. Спiдниця з червоної баї кружляє навколо її легких босих нiг, у косах коливається патлатенька гвоздичка. Ось дiвчина махнула рукою, i на подвiр'ї спочатку стихає гарчання, а далi втихомирюється й барабан.
— Оу, Михайлик до нас прийшов! — з такою радiстю говорить Мар'яна, нiби я її найближчий родич. I очi її, голубi, з сизим туманцем, лагiдно осявають мене, а руки поправляють мою сорочечку i картузик. Потiм вона зиркає на будинок i тихо питає: — Ти, може, Михайлику, їсти хочеш?
— Нi, не хочу, — я вiдчуваю, що червонiю, i вiдводжу погляд од Мар'яни.
— Не соромся, дурненький, — наближаються до мене чорнi вiночки вiй, а пiд ними лежить i глибока степова далина, i така добрiсть, яку повiк не забудеш.
— Я не соромлюсь, Мар'яно… Ти не подумай. Я вже обiдав, i так начасничився…
— Начасничився? — смiється дiвчина. — Ой горе моє: знайшов чим похвалитись. Тепер я веселiю:
— Таки є чим: у нас головки часнику прямо як у мене кулаки.
— Аби ще сало було до нього.
— I сало в нас є борщ затовкти.
— Чом не багачi, — жалiснiє Мар'янине обличчя. — Тебе мати до мене прислали?
— НI… Я сам прийшов.
— До кого?
— До тебе, Мар'яно.
— Справдi? — знову щирою радiстю береться дiвоче обличчя. — От молодчага! А я оце нещодавно подумала й зажурилась собi: хто мене згадав i перед святом провiдає? Рiдня ж моя далеко-далеко живе, — посмурнiла i зiтхнула дiвчина, i куточки вуст її стали журнi. I чого тiльки веi кажуть, що вона нiколи не печалиться?
— Мар'яно, я щось маю до тебе, — не знаю, як i почати про своє.
— То кажи!
— Ти це можеш знайти менi якусь книжку?
— Комусь на куриво чи собi читати?
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Гуси-лебеді летять» автора Стельмах Михайло на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „РОЗДIЛ ЧЕТВЕРТИЙ“ на сторінці 4. Приємного читання.