Розділ «РОЗДIЛ ТРЕТIЙ»

— А бачив, як вона вишиває гарно?

— Бачив.

— Вона якось у нас трохи вишивала, i не дiвочу, а парубочу сорочку. Мабуть, у неї вже є молодий.

— I це може бути, — кажу я трохи з жалем, бо шкода буде, як хтось забере Мар'яну i я бiльше не побачу її.

— А в нас дома козеня є, - дiвчинi все хочеться розказати менi. — Тато взимку знайшов його з перебитою нiжкою.

— А в нас автомобiль був.

— Автомобiль? — не йме вiри дiвчина i широко дивиться на мене. — Може, не автомобiль, а чортопхайка?

— Нi, справжнiсiнький, на чотирьох колесах, автомобiль, — радiю, що маю чим здивувати дiвчину. Та й не тiльки її! Коли треба збити пиху комусь iз хвалькiв, я завжди перемагаю їх колишнiм автомобiлем, що був у нас аж два днi.

— Де ж ви взяли справжнiсiнького автомобiля? — вiрить i не вiрить Люба моїм словам.

— Хай тобi тато про це розповiсть — вiн повинен знати. — Кажу так, нiби й не хочеться розповiдати про торiшню iсторiю.

— Нi, нi, я хочу вiд тебе почути, — заiскрились оченята. — Це так цiкаво.

— Тодi слухай. Торiк, може, знаєш, нашим шляхом на Польщу вiдступало вiйсько Пiлсудського. От воно, утiкаючи, й покинуло пiдбитий автомобiль. Коли люди сказали про це дiдусевi, то вiн побiг до нього, наче молодий, а потiм на волах привiз до себе цю машину. Тодi було нам усiм роботи. Дiдусь i їсти не вiдходив вiд автомобiля, бо нiколи не мав дiла з такою машинерiєю, а розiбратися хотiлося до кiнця.

— I не побоявся? — аж зойкнула дiвчина.

— Чого ж боятись?

— А може, там чорт сидiв, що тягне машину?

— Машину тягне не чорт, а мотор.

— Хто його знає, - засумнiвалась Люба. — У нас люди по-рiзному кажуть. Ну, а далi що?

— Помордувався, помарудився дiдусь бiля машини, i вона ожила: запчихала, загула, затремтiла й поїхала. Вона може їхати вперед i назад. Тодi посадив мене дiдусь коло себе на ремiнну подушку з пружинами, й ми почали навiдуватись до близької i далекої рiднi. Що вже iнтересно було — i не питай: люди скрiзь вибiгають подивитись на чудо, жiнки страхаються i хрестяться, дiтвора бiгцем за нами лупить i на дурницю, як може, чiпляється ззаду, собаки валують, пiд колеса кидаються, кури й гуси розлiтаються, аж пух i пiр'я сиплеться, а ми з дiдом так уже пишаємося i так пiдгуцикуємо на панському ремiннi, наче все життя не злазили з автомобiлiв.

— I гарно було їхати?

— I гарно, i м'яко.