Розділ «РОЗДIЛ ТРЕТIЙ»

Ярмаркування почалося iз зустрiчей i чоломкання з рiднею, свояцтвом та знайомими. А через те, що мого дiда знали по всiх довколишнiх селах, йому не так просто було дiйти до кiнської торговицi — його одразу потягли в тi незаконнi «дiмки», де люди по-рiзному залишали свої грошi: однi набиралися за них веселощiв, а iншi — смутку. Дiд саме був iз тих, що купляють веселощi на душу, а рум'янцi на вид. Незабаром вiн сидiв у теплiй кумпанiї за столом i прямо на заiржавленi оселедцi вибивав iз кременю iскри ще й виводив свою улюблену:

Як продала дiвчина курку,

То купила козаковi люльку,

Люльку за курку купила,

Бо козака вiрно любила…

А далi вже вся кумпанiя, забувши за торг i незважаючи на переляканого корчмаря, спiвала про ту закохану дiвчину, що придбала козаковi за юбку — губку, за гребiнь — кремiнь, за сало — кресало, а за душу — тютюну папушу.

— Людоньки добрi та краснi, дай боже всiм довгого вiку та доброго здоров'я, i нащо вам ото спiвати? — бiдкався i хапався за перестиглi кучерi зашкурний корчмар, спасаючись гостей iз сiльради чи комбiду.…

— Я i в рай не захочу, коли там не буде пiсень. Бо що для бiдного чоловiка найдорожче? — похитуючись, запитав корчмаря розчервонiлий дiд.

Той хоча й тремтiв, але шельмувато посмiхнувся:

— Що найдорожче, питаєте? Грошi i чарка отiєї, що нежурницею називається.

— I що ти мелеш, нещасний грошолюб! — розгнiвався дiдусь. — Найдорожчим для бiдного чоловiка є земля, вiрна жiнка i пiсня. От чув пiсню про цю дiвчину? Але що ти знаєш? Налити й продати! — i дiд звертався до земляцтва: — Чи тямите, якою ця дiвчина була? Та в усьому свiтi шукайте, не знайдете такої, щоб так любила курця! Курцi, курцi, маєте довiчний пам'ятник собi!

Всi з цим погоджувались i починали, нову пiсню. А тут iще й ще надходили люди, яким дiд робив то воза, то сани, то колеса, то сiчкарню. Вiд сивого, як смуток, самогону в одних з'являвся на лицях пiт, а в других — сльози. I те, i друге витиралось рукавами, а руки знову тягнулись до щербатих глиняних чарок i сушених в'юнiв, якi тепер замiняли тараню.

Коли, нарештi, дiдусь i дядько Трохим спохватились, що їм треба купувати коня, ярмарок почав потроху роз'їжджатися.

— Та коли ж той день промайнув? — здивувався дiд.

— Не iнакше, як хтось узяв i вкоротив його ниньки, — переконано сказав дядько Трохим. — Є ж такi субчики, яким не тiльки люди, а навiть день заважає.

— Що є, то є, нiкуди їх не подiнеш.

Дiйшовши до такої iстини, дядько Трохим i дiдусь, заточуючись, вийшли з дiмка i на неслухняних ногах подалися до кiнської торговицi. Першим зустрiвся їм гостроокий, чорний, мов дьогтянка, циган. Вiн попустивши повода, провiв бiля нас такого коня-лискунця, що все аж сяяло i грало на ньому. В дiда спочатку спалахнули, а потiм посмутнiли очi: кiнь був не по його грошах. Але дядьковi Трохиму тепер уже все здавалось можливим.

— Гей, чорнобривий та чорноокий, скiльки правиш за свого харциза? — похитуючись, гукнув цигану.

Той обернувся, пiдвiв до нас коня, що перебирав копитами землю.

— Скiльки правлю, хазяїне? — пожалiснiли очi в цигана. — Ой, краще не кажiть, i не питайте, i не ятрiть душу, бо це не кiнь, а моє серце. Не стане коня — не стане мого серця.