Розділ «22. ПОШУКОВИЙ ЗАГІН»

— Де лісова людина, яка врятувала вас? Чому вона не повернулась?

— Я не розумію, — сказав Клейтон, — про кого ви говорите?

— Про того, хто врятував усіх нас; хто врятував мене від горили.

— О! — здивовано вигукнув Клейтон. — То це він нас урятував? Ви ж мені нічого не розповіли про вашу пригоду — розкажіть, будь ласка!

— То що з лісовиком? — допитувалась вона. — Хіба ви його не бачили? Коли ми почули ледь чутну стрілянину в джунглях, він залишив мене. Ми щойно дісталися до галявини, і він поспішив на шум бою. Я знаю, що він вирушив вам на допомогу!

її тон був майже благальним, вираз обличчя виказував стримуване хвилювання. Клейтон помітив це і перейнявся її невиразною тривогою, її гострим бажанням знати, де перебуває ця дивна істота. Він не підозрював істини та й не міг підозрювати. Але його охопило передчуття неминучої згуби, і в його серці непомітно для нього самого висіялося перше зерня ревнощів та підозрінь щодо лісової людини, якій він був зобов’язаний життям.

— Ми його не бачили, — спокійно відповів Клейтон. — Він не приєднався до нас. — Трохи подумав і додав: — Можливо, він повернувся до свого племені — до тубільців, які напали на нас! — Клейтон не знав, навіщо він це сказав, бо й сам у це не вірив, але любов — дивовижний владар.

Дівчина поглянула на нього розширеними очима.

— Ні! — палко вигукнула вона (“Надто палко”, - подумав Клейтон). — Це неможливо! То ж були чорні дикуни, а він білий джентльмен.

Клейтон зніяковів, але зеленооке бісеня дражнило його.

— Він — дивний напівдикий мешканець джунглів, міс Портер. Ми нічого не знаємо про нього. Він не розмовляє і не розуміє жодної європейської мови, а його прикраси і зброя подібні до тих, які носять дикуни західного побережжя! — Клейтон говорив, кваплячись. — На сотні кілометрів довкола нас нема інших людських істот, міс Портер! Він має належати до племені, котре напало на нас, або до іншого — однаково дикого, може, він навіть людожер!

Джейн зблідла.

— Я не можу повірити в це… — майже прошепотіла вона. — Це неправда! Ви побачите, — сказала вона, звертаючись до Клейтона, — що він повернеться і доведе, що ви помилялись. Ви його не знаєте так, як я. Кажу вам, він джентльмен!

Клейтон був шляхетної вдачі, але щось у відчайдушності, з якою захищала лісову людину ця дівчина, збуджувало у його підсвідомості почуття ревнощів, тож на мить він забув усе, чим вони були зобов’язані дикому напівбогові, і з уїдливою напівусмішкою відповів:

— Може, ви маєте рацію, міс Портер, але я вважаю, що нікому з нас не варто аж так падати за нашим знайомим, який живиться падлом. Можливо, це напівбожевільний, що пережив корабельну аварію і який забуде нас швидше, ніж ми його! Адже він усього лиш лісовий звір, міс Портер!

Дівчина не відповіла, але відчула, як стислось їй серце.

Вона знала, що Клейтон говорив лише те, що думав, і вперше спробувала віднайти джерела свого нового кохання й піддати його об’єкт критичному розглядові.

Дівчина повільно повернулася й пішла до хатини.

Вона спробувала уявити свого лісового бога поруч себе в салоні океанського пароплава. Уявила собі, як він їсть, руками розриваючи м’ясо, мов хижак, і витирає масні пальці об стегна. І здригнулася.

Вона уявила собі, як рекомендуватиме його своїм друзям — грубого, неписьменного дикуна. І скривилася.