Розділ «17. ПОХОРОН»

— Годі, годі, пане Філандере, годі! — запротестував професор Архімедес Кв. Портер. — Лишіть мертвих у спокої!

І ось сивий старий став читати заупокійну молитву над могилою, а четверо його супутників стояли з похиленими головами, знявши капелюхи.

З сусіднього дерева Тарзан спостерігав урочисту церемонію, але найпильніше вій пас очима тендітну постать та миле обличчя Джейн Портер.

Нові почуття пробуджувались у його дикій, темній душі. Лісовик не знав, чому він так дуже зацікавився цими людьми, яка причина змусила його зазнати таких труднощів задля порятунку трьох чоловіків. І не міг збагнути, чому він відірвав Сабор від тендітного тіла чужинки.

Чоловіки, певна річ, були дурні, смішні та боягузливі. Навіть мавпочки Ману розумніші за них… Якщо він, Тарзан, тієї самої породи, що й вони, то йому навряд чи можна пишатися своїм походженням!

Але дівчина… о, це зовсім інша справа! Тарзан чомусь знав, що вона створена для того, щоб бути під його захистом, а його призначення — захищати її.

Він не розумів, навіщо викопали велику яму. Щоб закопати сухі кістки?

Було б на тих кістках м’ясо — це ще зрозуміло, адже лише загрібши в землю, можна було врятувати м’ясо від гієни Дінго та інших злодіяк із джунглів.

Засипавши могилу, всі повернулися до хатини. Есмеральда все ще гірко оплакувала двох людей, про існування яких вона щойно довідалася і які померли двадцять років тому. Несамохіть негритянка позирнула на бухту, і її очі вмить висохли.

— Ви подивіться лишень на тих матросів! — пронизливо закричала вона, показуючи на “Стрілу”. — Залишають нас самих на цьому клятому острові!

І справді, “Стріла” повільно виходила у відкрите море крізь вузьку бухту.

— Вони обіцяли залишити нам вогнепальну зброю та набої, - зауважив Клейтон. — Безсердечні люди!

— Усе це справа рук того суб’єкта, якого звуть Снайпсом, я певна! — докинула Джейн Портер. — Кінг був жорстокою людиною, але ж трішки й гуманною. Якби вони його не вбили, я знаю, він би потурбувався про те, щоб ми отримали все необхідне, і лише потім лишив би нас напризволяще!

— Як шкода, що вони не провідали нас перед відплиттям! — сказав професор Портер. — Я попросив би їх залишити нам скарб, адже я зовсім розорюся, якщо він пропаде!

Джейн Портер сумно подивилася на батька.

— Не варто про це думати, любий тату, — мовила дочка. — Це б нічого не дало, бо вони перебили офіцерів лише заради цього скарбу й через те саме висадили нас на цей жахливий берег.

— Годі, годі, дитино, годі! — заперечив професор Портер. — Ти славне дитя, але ти недосвідчена в життєвих справах! — і, відвернувшись, професор Портер спроквола почвалав до джунглів, заклавши руки за спину під полами сурдута і втупивши очі в землю.

Донька провела його поглядом, жалісно посміхаючись, а тоді обернулась до пана Філандера й прошепотіла:

— Будьте ласкаві, не давайте йому вештатись так, як учора! Ви ж знаєте, всі ми розраховуємо, що ви вбережете його.

— З ним що не день, то важче порозумітись, — відповів пан Філандер і глибоко зітхнув. — І зараз він, мабуть, вирушив до директора зоопарку поскаржитися на те, що минулої ночі один з левів гуляв на волі! О міс Джейн, ви не знаєте, що я від нього терплю!