Розділ «ЧАСТИНА ТРЕТЯ»

Вони зупинились перед ватажком. Той не примусив довго чекати на свій рішенець.

— Ти вбив Кара-Тете? — спитав він Гленарвана,

— Убив, — відповів лорд.

— Завтра ти помреш на сході сонця.

— Я сам? — спитав Гленарван, і серце його голосно закалатало в грудях.

— О, якби життя нашого Тогонга не було дорожче за ваше! — вигукнув Каї-Куму з удаваним жалем і люттю в очах.

В цю хвилину гурт заворушився. Гленарван кинув навколо швидкий погляд. Юрба розступилася, й показався воїн; вкрай знеможений, піт збігав з нього струмками.

Каї-Куму звернувся до воїна англійською мовою з очевидним наміром, щоб його зрозуміли полонені:

— Ти прийшов з табору “пакекас”?

— Так, — відповів маорієць.

— Ти бачив там полоненого, нашого Тогонга?

— Я бачив його.

— Він живий?

— Він помер. Англійці його вбили.

Для Гленарвана та його супутників ці слова означали смертний вирок.

— Всі ви помрете завтра на світанку! — закричав Каї-Куму.

Отже, всіх полонених спостигла однакова кара. Леді Гелена й Мері Грант підвели вгору очі, в яких світилась глибока вдячність долі.

Полонених не відвели назад до Варе-Атуа. Вони мали бути присутні сьогодні на похороні вбитого ватажка й кривавих церемоніях, що супроводили цей обряд. Загін тубільців одвів полонених за кілька кроків убік під величезне дерево “куді”. Там вони залишались, оточені вартою, котра не спускала їх з ока. Решта маорійців, охоплена тугою за своїм ватажком, начебто геть за них забули.

Після смерті Кара-Тете минули встановлені звичаєм три дні. Тож душа небіжчика вже покинула його тлінне тіло. Почалася церемонія поховання.

Тіло перенесли на невисокий пагорок всередині фортеці. Воно було вдягнене в найкраще вбрання й загорнене в розкішні мати з форміуму. Прикрашену пір’ям голову оповив вінок із зеленого листя. Лице, руки й груди небіжчика, намащені олією, не виявляли жодних ознак тління.