Розділ «ЧАСТИНА ПЕРША»

— Вас не поранено?

— Ні, мене тільки трохи потовкли. Але хто?

— Ось хто, — мовив майор, тягнучи за собою забитого звіра.

Усі поспішили до касучі й там, при світлі вогнища, стали розглядати Мак-Наббсову здобич.

Це була дуже гарна тварина, схожа на маленького верблюда, тільки без горба; вона мала вузьку голову, струнке тіло, довгі тендітні ноги, тонку ясно-кофейного кольору шерсть з білими плямами на череві. Паганель, ледве глянувши на неї, скрикнув:

— Це гуанако!

— Що воно таке — гуанако? — спитав Гленарван.

— Тварина, що її м’ясо придатне для їжі, — пояснив Паганель.

— І смачне?

— Надзвичайно. Їжа, гідна олімпійських богів! Я знав — ми матимемо до вечері свіже м’ясо. І яке м’ясо! А хто оббілує тушку?

— Я, — сказав Вільсон.

— Гаразд, а я беруся приготувати печеню.

— То виходить, ви й кухар, пане Паганелю? — спитав Роберт.

— Авжеж, мій хлопчику, я ж бо француз! Кожен француз обов’язково трошки кухар.

Небавом Паганель розклав скибки дичини на розпеченому вугіллі вогнища, де згоріло коріння ларетти. За десять хвилин він подав товаришам принадне з вигляду підсмажене м’ясо — “філе гуанако”. Ніхто не став маніритися, всі накинулися на частування, наміряючись строщити його вмить.

Та ледь вони закуштували печені, як, на превеликий подив географа, скривились, одностайне “фе!” вихопилось з усіх уст.

— Яке огидне! — сказав один.

— Його не можна їсти! — додав інший.

Бідоласі вченому довелося самому пересвідчитися, що його печеня не придатна для вжитку навіть голодним. Товариші почали жартувати, підсміюючись над “їжею богів”, обіцяною Паганелем. Вчений спокійно сприймав ці жарти: він сушив собі голову, дошукуючись причини, чому ніжне, справді смачне м’ясо гуанако раптом обернулось у його руках на бридке. Та ось у нього майнула здогадка.

— Я знаю! — вигукнув він. — Я вже знаю, хай йому чорт, я згадав!