Розділ «ЧАСТИНА ПЕРША»

— Слід признатися, — мовив він, — що шматок смаженої лами аж ніяк не був би зайвий! Кажуть, ніби ця тварина заступає бика й барана, і я хотів би знати, чи заступає вона також і печеню.

— Як? — здивувався майор. — Ви незадоволені з нашої вечері, Паганелю?

— Я у захваті, шановний майоре, але, признаюсь, трохи смаженої дичини дуже придалося б.

— Ви страшенний ласун, — сказав Мак-Наббс.

— Згоден, але що б ви там не казали, майоре, присягаюся — ви не погребували б добрячим біфштексом!

— Можливо, — відповів майор.

— І коли б вас оце попросили трохи пополювати, то ви напевно пішли б, незважаючи на холод і нічну годину!

— Звичайно, і якщо ви бажаєте…

Товариші Мак-Наббса не встигли ані подякувати йому за люб’язність, ані зупинити його, як раптом здалеку почулося глухе виття. Воно не вщухало. Це був голос не окремих тварин, а цілого табуна, що швидко наближався. Географ висловив здогад: провидіння, давши захисток, напевне, хоче подарувати їм ще й вечерю. Але Гленарван зауважив, що чотириногі в Кордільєрах на таку височину не заходять.

— Що ж воно таке? — спитав Том Остін. — Чуєте, шум ближчає!

— Може, це лавина? — мовив Мюльреді.

— Та ні! Це справжнісіньке звіряче виття, — відповів Паганель.

— Побачимо, — сказав Гленарван.

— І побачимо так, як це роблять мисливці, — додав майор, беручи карабіна.

Всі повибігали з касучі. Вже запала ніч, темна й зоряна. Місяць ще не вийшов з-за обрію. На півночі й сході гірські вершини розпливались в пітьмі, й око могло розгледіти тільки фантастичні обриси найближчих скель. Виття — виття переляканих тварин — подужчало. Воно долинало з тої частини Кордільєр, яка тонула в темряві. Що там відбувалось? Зненацька показалася шалена навала, навала живих істот, знавіснілих від жаху. Здавалося, усе плоскогір’я заворушилось. Мчало кілька сотень, а може, й тисяч тварин і, незважаючи на розріджене повітря, здіймало оглушливий шум. Були це дикі звірі з пампи чи табуни гірських тварин — лами й вігоні? Гленарван, Мак-Наббс, Роберт, Остін і обидва матроси ледь устигли кинутись на землю, як цей живий вихор промчав за кілька футів над ними. Паганеля, котрий чудово бачив уночі й залишився стояти, щоб краще все роздивитися, вмить було збито з ніг.

У цю хвилину пролунав постріл. Майор пальнув з рушниці навмання. Йому здалось, наче одна тварина впала за кілька кроків од нього, в той час як увесь табун у нестямному пориві, ще дужче виючи, уже летів по схилах, освітлених загравою вулкана.

— Нарешті я їх знайшов, — почувся чийсь голос.

Це був голос Паганеля.

— Кого це “їх”? — спитав Гленарван.

— Та мої окуляри, чорти його батька! Добре, що лишень окуляри згубив у такому шарварку!