Розділ «Частина шоста КАПІТАН СІЛВЕР»

— Отакі ви завше, — мовив далі Сілвер, знову беручи люльку до рота. — Жваві хлопці, ніде правди діти. Та ви останні плохуни, як до бою! Але, може, розумієте ви просту людську мову? Таже я тут капітан, ви самі мене обрали. І обрали тим, що я на цілу милю розумніший за вас усіх. Як не хочете битися зі мною, як годиться джентльменам фортуни, то коріться, бодай вам чорт! І я вас навчу коритися! Цей хлопчисько припав мені до вподоби, бо я зроду не бачив такого зважливого, як він. Він появив більше сміливості, ніж будь-хто з вас, що принишкли, як ті щурі! І я вам ось що скажу: тільки хто пальцем його зачепить, матиме справу зі мною. А я слів на вітер не кидаю, затямте.

Запала довга мовчанка. Я стояв, прихилившись до стіни, а серце моє все так само калатало, наче молот, хоч у мене вже з'явилась надія на порятунок. Сілвер сидів, прихилившись до стіни й схрестивши руки; він спокійно попахкував люлькою і тільки крайчиком ока пильно стежив за своєю буйною командою. Пірати відійшли в дальній куток блокгаузу й стали там перемовлятись — їхнє шепотіння долинало до мене, мов дзюрчання струмка. Час від часу вони оглядалися, і тоді червонаве світло смолоскипа осявало їхні збуджені обличчя. Проте поглядали вони не на мене, а на Сілвера.

— Ви ніби хочете щось сказати? — запитав Сілвер, спльовуючи далеко поперед себе. — То шкварте. А ні, то позамикайте губи.

— Перепрошую, сер, — відказав один пірат з недобрим таким лицем, — ви вправно послуговуєтесь деякими правилами, але, може, будете ласкаві згадати, що є ще й інші правила. Команда незадоволена, вона не дозволить, аби нею попихали, вона має свої права, як і всяка інша команда. За нашим звичаєм ми маємо право зібратись і порадитись. Перепрошую, сер, поки що ви в нас старший, але я хочу скористатися зі свого права й піти на раду.

І, віддавши Сілверові шану належним чином, довготелесий жовтоокий матрос років тридцяти п'яти попростував до дверей і вийшов з приміщення. Слідом за ним один по одному повиходили й інші, кожен віддавав Сілверові шану й промовляв щось на своє виправдання.

— Згідно з нашим звичаєм, — сказав один.

— На сходини, — мовив Морган.

Урешті зосталися тільки ми вдвох із Сілвером, і смолоскип біля нас.

Корабельний кухар одразу ж витяг люльку з рота.

— Слухай, Джіме Гокінсе, — ледь чутно прошепотів він, — ти на волосинку від смерті, ба навіть гірше — тобі загрожують тортури. Вони хочуть мене скинути. Та пам'ятай, що я обстаю за тобою. Я не збиравсь цього робити, але ти сказав кілька слів, і я передумав. Мене взяв розпач, що я так безглуздо програв і можу попасти на шибеницю. Але я побачив, що ти тямущий хлопець. І я сказав собі: „Заступися за Гокінса, Джоне, а Гокінс заступиться за тебе. Ти, Джоне, його остання карта, а він, побий мене грім, він — твоя остання карта! Послуга за послугу, — сказав я. — Ти врятуєш собі свідка на суді, а він врятує твою шию від зашморгу“.

До мене почало потроху доходити.

— Ви гадаєте, що ваша справа пропаща? — запитав я.

— Та вже ж бо, хай йому грець! — відповів він. — Коли шхуна пропала, значить, нам світить шибениця, і квит. Тільки я глянув на бухту, Джіме, і побачив, що шхуна зникла, то хоч який я упертюх, а зрозумів, що наше діло швах. А ці хай собі радяться, всі вони — телепні й боягузи. Я спробую врятувати від них твою шкуру. Але слухай, Джіме, — я тобі, а ти мені: ти у свою чергу вирятуєш Довгого Джона від шибениці.

Мене це страшенно вразило: тож які мусять бути кепські в них справи, коли цей старий піратюга, їхній заводій, хапається за будь-яку соломинку!

— Що зможу, те зроблю, — пообіцяв я.

— То й згода! — вигукнув Довгий Джон. — Ти так певно це кажеш, що я, присяйбі, маю тепер надію на порятунок.

Він пошкутильгав до смолоскипа, встромленого поміж купи дров, і знову розпалив люльку.

— Зрозумій мене, Джіме, — провадив далі Сілвер, повернувшись на своє місце. — У мене ще є голова на в'язах, тож я тепер на боці сквайра. Я знаю, що ти відвів шхуну кудись у безпечне місце. Не знаю, як ти це впорав, але я певен, що шхуна ціла. Гендс і О'Браєн, я здогадуюся, сплохували. Та я ніколи й не покладався на них. Зауваж собі: я ні про що тебе не розпитую та й іншим цього не дозволю. Я знаю правила гри й бачу, що програв. І я розумію, що твоє горою. Ти такий молодий та завзятий, що ми з тобою стільки б могли наробити!

Він націдив у кварту бренді з барильця і запропонував мені.

— Покуштуєш, братику? — І коли я відмовився, сказав: — То я сам вип'ю трохи, Джіме. Мені треба підживитися, попереду ще так багато клопоту. До речі, про клопоти: пощо це доктор віддав мені карту, Джіме?