Розділ «Частина четверта ЧАСТОКІЛ»

Капітан наказав нам перемістити вантаж інакше, і шлюпка пішла рівніше. І все-таки ми остерігалися навіть сильно дихнути, щоб не завадити човнові.

По-друге, при відпливі сильна течія гнала воду з протоки на захід, а тоді на південь, у море, через той вузький прохід, що ним уранці пройшла шхуна. Навіть брижі були небезпечні для нашого перевантаженого човника; та ще гірше було те, що течія відносила нас убік від того місця за виступом берега, куди ми мали причалити. Якби ми не справилися з течією, то мусили б пристати саме біля двох шлюпок, де щохвилини могли з'явитися пірати.

— Несила провадити човна на частокіл, сер, — сказав я капітанові. Я стернував, а він з Редрутом веслували, бо були найменше втомлені. — Течія стягує нас убік. Чи не могли б ви налягти на весла?

— Ні. Бо шлюпка зачерпне води, — відповів капітан. — Держіть, сер, прямо проти течії. Держіть якомога, будь ласка, аж поки ляжемо на наш курс.

Я помітив, що течія відносить нас на захід. Тоді я скерував шлюпку на схід, майже під прямим кутом до того курсу, яким слід було прямувати.

— Так ми ніколи не дістанемось берега, — сказав я.

— Це єдиний правильний курс, якого ми повинні триматись, — відказав капітан. — Треба йти проти течії. Бачите, сер, — провадив він далі, — якщо човна знесе в підвітряний бік, хто зна, де ми зможемо висісти на берег, не кажучи вже про те, що пірати зможуть напасти на нас. А якщо протримаємось, течія незабаром ослабне, і тоді легше буде завернути до берега.

— Течія вже й так слабне, сер, — зауважив Грей, що сидів на переді човна. — Можна трохи попустити стерно.

— Спасибі, голубе, — озвавсь я на ці слова так, ніби між нами не було ніяких непорозумінь: ми всі за мовчазною згодою поклали собі поводитися з ним, як зі своєю людиною.

Раптом капітан знову заговорив, і голос його наче трохи змінився.

— Гармата! — вигукнув він.

— У мене вже була така думка, — відповів я, гадаючи, що він каже про можливість гарматного обстрілу нашого форту. — Вони не зможуть перевезти гармату на берег, а якби навіть і змогли, їм не протягти її крізь хащі.

— А ви огляньтесь-но, докторе, — перебив мене капітан. Поспішаючи, ми зовсім забули про гармату на судні: на

наш жах, п'ятеро бунтівників вовтузилися тепер біля неї, стягуючи „куртку“, як називали вони просмолений брезентовий чохол на гарматі. Я пригадав, що на борту залишилися і ядра та порох для гармати і що злостивцям досить одного удару сокири, щоб добути їх зі складу.

— Ізреєл був каноніром у Флінта, — хрипко промовив Грей. Нехтуючи небезпеку, я скерував човна до того місця, де

ми мали причалити. На цей час ми вийшли з основного плину течії, і вже не треба було аж так дуже налягати на весла, щоб наближатись до берега. Погано було тільки те, що ми опинилися бортом до „Еспаньйоли“, через що нас легко було обстрілювати.

Я не тільки бачив, але навіть чув, як цей червонопикий пияк Ізреєл Гендс із гуркотом котив палубою ядро.

— Хто серед нас найкращий стрілець? — запитав капітан.

— Містер Трелоні, а то хто ж, — відповів я.

— Містере Трелоні, чи не підстрелите ви одного з тих пройдисвітів, сер? Коли можна, то Гендса, — сказав капітан.