— РОЗДІЛ ТРИДЦЯТЬ СЬОМИЙ — Початок

— Гаррі Поттеру вдалося втекти від Лорда Волдеморта, — вів далі Дамблдор. — Він ризикував власним життям, щоб повернути в Гоґвортс Седрикове тіло. З усіх поглядів він виявив таку хоробрість, яку віч-на-віч з Лордом Волдемортом показали дуже небагато чарівників. І за це піднімемо келих на його честь.

Серйозний Дамблдор повернувся до Гаррі і ще раз підняв келих. Майже всі у Великій залі зробили те саме. Перед тим, як випити за нього, вони пробурмотіли його ім'я так само, як бурмотіли Седрикове. Та крізь просвіт між постатями, які стояли, Гаррі помітив, що Мелфой, Креб, Ґойл і чимало інших слизеринців з викликом продовжували сидіти, навіть не торкнувшися своїх келихів. Дамблдор, у якого, зрештою, не було магічного ока, цього не помітив.

Коли всі посідали, Дамблдор заговорив знову:

— Метою Тричаклунського турніру було поглиблення й розвиток магічного взаєморозуміння. У світлі того, що сталося — маю на увазі повернення Лорда Волдеморта, — такі зв'язки актуальніші, ніж будь-коли раніше.

Дамблдор поглянув на мадам Максім і на Геґріда, тоді перевів погляд на Флер Делякур та інших бобатонських учнів. Потім — на Віктора Крума та на дурмстренґців і, нарешті, на слизеринський стіл. Гаррі помітив, що Крум мав насторожений і майже переляканий вигляд, ніби чекав, що Дамблдор скаже йому щось неприємне.

— Кожного гостя у цій залі, — промовляв Дамблдор, знову поглянувши на дурмстрензьких учнів, — ми запрошуємо відвідувати нас, коли йому буде завгодно. Я знову повторюю вам усім — тепер, коли Лорд Волдеморт повернувся, ми сильні лише тоді, коли згуртовані, і слабкі, коли роз'єднані.

— Волдеморт має неперевершений талант сіяти незгоди і ворожнечу. Перемогти його ми зможемо лише завдяки міцній дружбі і взаємній довірі. Різниця в характерах та мовах не має значення, якщо ми маємо спільну мету й відкриті серця.

— На мою думку — і я ще ніколи так палко не бажав помилитися — усіх нас очікують темні й важкі часи. Дехто з вас, хто в цій залі, уже постраждав від Волдемортових рук. Багато ваших сімей було роз'єднано. Минулого тижня з-поміж нас забрали учня.

— Пам'ятайте Седрика. Пам'ятайте: якщо настане час, коли вам доведеться зробити вибір між чимось правильним і чимось простим, згадайте, що сталося з добрим, хорошим і сміливим хлопцем лише тому, що він опинився на шляху Лорда Волдеморта. Пам'ятайте Седрика Діґорі.

Гарріна валіза була вже спакована. Згори на ній стояла клітка з Гедвіґою. Гаррі, Рон, Герміона та решта учнів четвертого класу чекали у велелюдному вестибюлі на диліжанси, які мали відвезти їх на станцію у Гоґсміді. Був прекрасний сонячний день. На Прівіт-драйв, коли Гаррі увечері туди прибуде, напевне, стоятиме спека, буятимуть дерева і ряхтітимуть кольорами клумби. Але ця думка анітрохи його не тішила.

— 'Аггі!

Гаррі озирнувся. Кам'яними сходами до замку вбігала Флер Делякур. Гаррі побачив, як ген на галявині Геґрід допомагав мадам Максім запрягати велетенських коней. Бобатонська карета була готова до подорожі.

— Сподіваюся, незабагом ми зустгінемось, — сказала Флер, підбігши до Гаррі й простягаючи йому руку. — Я хочу знайти тут гоботу, щоб поліпшити свій вимова.

— Ти й так дуже добре говориш, — дивним здушеним голосом промовив Рон. Флер йому всміхнулася. А Герміона насупилась.

— До побашення, 'Аггі, — сказала на прощання Флер. — Було стгашенно пгиємно з тобою познайомітися!

Гаррі не міг стамувати хвилювання, дивлячись, як Флер повертається галявиною до мадам Максім. Її сріблясте волосся розвівалося й сяяло в сонячному промінні.

— Цікаво, як від'їжджатимуть дурмстренґці? — спитав Рон. — Думаєте, вони зможуть керувати кораблем без Каркарофа?

— Каркароф не керуват, — почувся грубуватий голос. — Він сидів у своїй каюті, поки нами поробито всю роботу.

Крум прийшов попрощатися з Герміоною.

— Ми можемо поговорити? — спитав він у неї.