— РОЗДІЛ ТРИДЦЯТЬ ШОСТИЙ — Шляхи розходяться

У Дамблдоровому голосі не було й натяку на погрозу; це прозвучало просто як повідомлення, однак Фадж спалахнув, наче Дамблдор насувався на нього, озброєний чарівною паличкою.

— Слухай, Дамблдоре, — сказав він, погрозливо махаючи пальцем. — Я ніколи не стримував тебе заборонами. Я завжди тебе дуже поважав. Я міг не погоджуватися з певними твоїми рішеннями, але завжди мовчав. Небагато є таких, що дозволили б наймати на роботу вовкулаку чи Геґріда, або вирішувати без узгодження з міністерством, як навчати учнів. Але якщо ти збираєшся діяти проти мене...

— Єдиний, проти кого я маю намір діяти — це Лорд Волдеморт, — відказав Дамблдор, — Корнеліусе, якщо ти проти нього, то ми залишаємося на одному боці.

Цього разу Фадж не знайшов, що відповісти. Він похитувався туди-сюди на своїх коротеньких ніжках і крутив у руках капелюх-котелок.

Нарешті він мовби аж благально проказав:

— Дамблдоре, він не може повернутися, просто ніяк не може...

Снейп ступнув уперед, повз Дамблдора, закочуючи при цьому лівий рукав мантії. Він показав Фаджеві своє передпліччя. Той відскочив.

— Ось, — різко сказав Снейп. — Ось. Чорна мітка. Зараз вона не така чітка, як годину тому — тоді вона аж палала і була вся темна, — але її видно й досі. Кожен смертежер має на собі випалений Темним Лордом знак. Мітка допомагає їм упізнавати одне одного. За її допомогою він скликає їх до себе. Коли він торкався до Чорної мітки у будь-кого зі смертежерів, то всі інші негайно являлися поруч з ним. Моя мітка вже цілий рік усе яснішала й чіткішала. Мітка Каркарофа також. Як ви гадаєте, чому Каркароф цієї ночі втік? Ми обидва відчули, що мітка палає. Обидва зрозуміли, що він повернувся. Каркароф боїться помсти Темного Лорда. Він видав багатьох смертежерів і сумнівається, що його з радістю приймуть до лав темного війська.

Фадж відступив від Снейпа, хитаючи головою. Здавалося, Снейпові слова також не справили на нього належного враження. Він з огидою розглядав потворну мітку на Снейповій руці, тоді глянув на Дамблдора і зашепотів:

— Дамблдоре, не знаю, чого ти зі своїми працівниками домагаєшся, та я почув достатньо. Мені більше нічого додати. Завтра я з тобою зв'яжуся, щоб обговорити керування цією школою. А зараз мені треба повертатися до міністерства.

Він майже дійшов до дверей, та раптом зупинився, обернувся і пройшов до ліжка Гаррі.

— Твій приз, — коротко сказав він, вийняв з кишені велику торбу з золотом і кинув її на тумбочку біля ліжка. — Тисяча ґалеонів. Мала бути урочиста церемонія, проте за нинішніх обставин...

Він надів свого капелюха, вийшов з палати і ляснув дверима. Дамблдор повернувся до тих, хто стояв навколо Гарріного ліжка.

— Треба дещо зробити, — сказав він. — Молі... я можу розраховувати на тебе й на Артура?

— Звичайно, що можете, — підтвердила місіс Візлі. Вона була бліда — навіть губи побіліли, — та все одно мала рішучий вигляд. — Артур знає, який він, цей Фадж. Усі ці роки Артура в міністерстві тримає лише його захоплення маґлами. А Фадж вважає, що йому бракує чаклунської гордості.

— Тоді я мушу послати йому листа, — сказав Дамблдор. — Треба негайно попередити всіх тих, кого можна переконати. Артур має змогу зв'язатися з міністерськими чарівниками, не такими "короткозорими", як Корнеліус.

— Я повідомлю батькові, — сказав, підводячись, Білл. — Подамся до нього негайно.

— Чудово, — кивнув Дамблдор. — Розкажи про все, що сталося. Скажи, що незабаром я зв'яжуся з ним безпосередньо. Однак він повинен поводитися стримано. Якщо Фадж подумає, що я втручаюся у справи міністерства...

— Довірте це мені, — сказав Білл.

Він поплескав Гаррі по плечі, поцілував маму в щоку, накинув мантію і стрімко вийшов з кімнати.