Розділ «ЧАСТИНА ПЕРША»

— Станемо на ночівлю. Думаю, місіс Уелдон згодиться переночувати ще одну ніч під деревами, а рано-вранці подамося далі. Дві-три милі — це на годину ходи.

— Про мене, — повторив Гарріс.

Раптом Дінго люто загавкав.

— Назад, Дінго, назад! — закричав Дік Сенд. — Ти добре знаєш, що там нікого немає: адже ми в пустелі.

Отож вирішили востаннє заночувати в лісі. Місіс Уелдон не протестувала. Малий Джек, заснувши по нападі пропасниці, лежав у неї на руках.

Мандрівники почали шукати, де б краще спинитись на ночівлю.

Дік Сенд наглядів кілька дерев, що росли вкупі. Аж тут старий Том, що допомагав йому вибрати місце, спинився і вигукнув:

— Містере Дік! Дивіться! Дивіться!

— Що там таке, Томе? — спитав Дік Сенд спокійним голосом людини, що готова до будь-яких несподіванок.

— Там… там… — белькотав Том. — Під отими деревами… кров! А на землі… відрубані руки…

Дік Сенд кинувся туди, куди показував Том. Повернувшись назад, він сказав:

— Мовчіть, Томе! Нікому ані слова!

На землі справді лежали відрубані руки, а поряд з ними — порваний ланцюг і зламані колодки. На щастя, місіс Уелдон не бачила цього жахливого видовища.

Гарріс стояв збоку. Якби хтось поглянув на нього в ту мить, то був би вражений зміною, що сталася з американцем: його обличчя прибрало вкрай жорстокого виразу.

Дінго спинився перед скривавленими рештками й люто загарчав.

Дікові насилу вдалося відігнати собаку.

Старий Том стояв заклякнувши, ніби ноги його вросли в землю. Він дивився на ланцюг та колодки широко розплющеними очима й бурмотів:

— Я вже бачив… бачив… Ці колодки… Ці ланцюги… Коли був малим… Я вже бачив…

У його голові снували неясні спогади раннього дитинства. Він силкувався пригадати… Ось-ось він заговорить…

— Мовчіть, Томе! — сказав Дік Сенд. — Мовчіть заради місіс Уелдон! Мовчіть заради нас усіх!