Розділ «ЧАСТИНА ПЕРША»

— Страуси на чотирьох ногах! — зайшовся реготом Гарріс. — Оце дивина!

— Тим-то ми й подумали, що то були жирафи, а не страуси, — сказав Дік Сенд.

— Ні, мій юний друже, ні! — твердо мовив Гарріс. — Ви, напевно, погано їх роздивилися. Адже ці тварини миттю повтікали. Зрештою, в таких випадках помиляються і досвідченіші за вас мисливці.

Як послухати американця, то все ніби скидалось на правду. Здалеку високого страуса можна сплутати з жирафом. Дзьоб страуса можна прийняти за морду жирафа; і в того, і в того довга тонка шия, а голова закинута назад. Власне, страус схожий на жирафа, якому бракує задніх ніг. Тож двоногого страуса легко переплутати з чотириногим жирафом, особливо коли вони зненацька з'являються і миттю зникають. Та найвагоміший доказ помилки місіс Уелдон і її супутників — те, що жирафи в Південній Америці не водяться.

— Здається, — мовив Дік Сенд, — страуси теж не водяться в Південній Америці?

— Отут ви помиляєтесь, мій юний друже, — заперечив Гарріс. — Саме в Південній Америці є один з видів страуса — нанду, його ми й бачили.

Гарріс казав правду. Нанду — досить поширений представник родини страусових на південноамериканських рівнинах. Це великий птах, до двох метрів заввишки. В нього прямий дзьоб, пухнасте пір'я, довгі крила з синюватим пір'ям, трипалі ноги з пазурами. М'ясо молодого нанду дуже смачне.

Ці та інші — до речі, точні — дані навів Гарріс, який добре знав життя та звички нанду. Місіс Уелдон і її супутникам довелось визнати, що вони помилилися.

— Можливо, ми ще зустрінемо табуни страусів, — додав Гарріс. — Тоді вже придивляйтеся пильно, щоб не помилятись і не приймати птахів за чотириногих. А головне, «мій юний друже, не забувайте моїх порад — не стріляйте в жодну тварину. В нас поки що немає потреби полювати, щоб прохарчуватися, і я повторюю: не треба виявляти пострілами нашу присутність у лісі.

Дік Сенд мовчав, замислившись. У нього виник новий сумнів.

Другого дня, 17 квітня, загін знову рушив у дорогу. Гарріс запевняв, що не мине й доби, як перед ними гостинно розчиняться двері асьєнди Сан-Фелісе.

— Там, місіс Уелдон, — казав він, — про вас потурбуються, і за кілька днів ви як слід відпочинете. Можливо, ви не знайдете на фермі тієї розкоші, до якої звикли у себе в Сан-Франціско, однак побачите: і в нас житла не позбавлені комфорту. Не такі вже ми й дикуни.

— Містере Гарріс, — відповіла місіс Уелдон, — ми щиро вдячні вам за вашу великодушну допомогу! Час би вже нам дістатись до місця.

— Ви, звичайно, дуже стомилися, місіс Уелдон?

— Що там я! Мій малий Джек виснажується чимраз дужче. Щодня в певну годину його б'є пропасниця.

— Так, це тут буває, — кивнув головою Гарріс. — Хоч клімат цього плоскогір'я й здоровий, проте в березні й квітні люди хворіють на переміжну пропасницю.

— Однак завбачлива природа, — озвався Дік Сенд, — насилаючи хворобу, дає водночас і ліки проти неї.

— Які, мій юний друже? — здивовано спитав Гарріс.

— А хіба тут не ростуть хінні дерева? — і собі спитав Дік Сенд.

— Ба й справді, — згодився Гарріс, — тут батьківщина дерева, що його кора має цінну властивість скидати жар.