Розділ 2. Перша зірка

Вони з надзвичайним здивуванням і страхом дивилися на свою Долину, намагаючись зрозуміти причину такого несподіваного громоподібного звуку. Але у самій Долині вони не побачили нічого, на що можна було б звернути увагу. І лише один маленький хлопчик, а це був Гор, звернувши свій погляд до неба, побачив зірку, що падала на них.

– Зірка! Зірка падає з неба! – закричав Гор, показуючи пальцем на небосхил.

Але мало кому з дітей Племені довелось побачити зірку, що падає. Вона швидко прокреслила величезну дугу по небу і зникла за обрієм. Але вже наступної миті тіло Матері здибилось у них під ногами, і звук згасаючого вибуху струсонув все довкола. Руйнувалися гори, хоронячи все живе під своїми уламками. Ураганний вітер, який раптом зірвався невідомо звідки, наче невагомі травинки, пригинав до самої землі велетенські дерева, а деякі з них виривав просто з корінням і заносив невідомо куди. Від грому, викликаного падінням зірки, діти Племені поглухли, і до багатьох з них після цього слух так ніколи й не повернувся.

Встояти на ногах у цьому жахаючому завиванні шалених стихій не було жодної можливості. Ті, що не встигли вибігти з печер, майже всі були навіки поховані під завалами каміння. А тих, хто вибіг з печер, незагнуздані сили стихії кидали на землю і сама Мати, постійно здригаючись і тремтячи від жаху, продовжувала з неймовірною силою кидати їх на всі боки, калічачи та вбиваючи їх. Навіть вождь Племені, могутній Тар, якого навіть найбільшою довбнею ніхто не міг збити з ніг, покотився зі схилу, як билинка, позбавлений змоги схопитися за щось своїми могутніми руками. Так і загинув він, не переможений ніким із людей, від спалаху гніву невідомих до цього часу сил природи.

Хмари пилу, що піднялися до самого Небесного Володаря, кілька разів з неймовірною силою налітали на все живе у Долині. Ще багатьох дітей Племені вони понесли вони з собою, безжалісно кидаючи їх на дерева та скелі. Ті з них, що встигли попадали на землю, від неймовірного страху закривали голови руками і без опору віддавались на волю розбурханої стихії. Ані боротись з незримим ворогом, ані навіть кричати, молячи про порятунок, у них вже просто не було сил.

Довго ще тремтіла збита й зранена Мати-земля. Кілька разів ураганні вітри пролітали над Долиною, поки весь цей жах відступив геть. Лише незначна частина людей вціліла тоді з колись чисельного Племені. Та всі вони були настільки налякані, що після пережитого жаху навіть розбійний напад Великого Хара тепер не здався б їм таким страшним. Лише через кілька днів Плем'я дещо прийшло до тями, і діти його почали потроху займатися своїми щоденними справами.

Після катастрофи життя у Долині дуже змінилося. На перших порах діти Племені могли харчуватися м'ясом загиблих тварин. Але вистачило його ненадовго. Хоча над Долиною продовжувала висіти непрониклива мла пилу, що піднявся високо в небо, Небесний Володар, як і раніше, ходив своїм незмінним шляхом. Хоча його жар став не таким сильним, але туші загиблих тварин почали швидко псуватися. Над Долиною навис задушливий сморід. Довго ще дітям Племені доводилось спалювати своїх одноплемінників та туші тварин, поки гнилісний сморід остаточно не зник з Долини.

Найважче було спалити тіло Великого Хара. Так, так! І цей мисливець, досі ніким не переможений, став звичайною жертвою шаленства розбурханих стихії. Навіть він не зміг уникнути своєї сумної участі. Скеля, що обвалилася на нього під час падіння зірки, навік відбила у нього будь-яке бажання полювати на інших. Його могутнє тіло ще кілька днів після катастрофи продовжувало боротися, намагаючись скинути з себе навалене на нього каміння. Але й він був безсилим проти злої долі і змушений був скоритися їй. Довго ще діти Племені боялись підійти до свого загиблого ворога. Але запах гнилизни, що йшов від нього, змусив таки їх подолати свою відразу. Вони кілька днів тягали до нього сухе паліччя і все палили й палили те, що від нього залишилося.

Голодно жилось племені після падіння зірки. Уціліло лише кілька Гну і дуже незначна частина Крі. Але Гну стали ще більш лякливими. Підступити до них стало зовсім неможливо. Крі також перестали бути такими довірливими, якими вони були до цього страшного дня. Риби у річці стало зовсім мало. Значна частина веселих струмочків тепер були назавжди заховані під розсипами каміння. Більша частина дерев у лісах також була повністю винищена. А на тих, що вціліли, їстівних плодів не залишилось зовсім. Всі вони були зірвані вітром і занесені ним невідомо куди. Доводилось і коріння їсти, і траву… Якби у Племені не залишилось так мало людей, то воно й вижити не змогло б.

Пройшло чимало часу від дня падіння зірки. Та тільки тоді, коли вже Гор підріс і з дитини став молодим самцем, коли почав відчувати справжню силу у своїх руках, небо над Долиною почало поволі звільнятися від пилу, піднятого після небувалого землетрусу. І лише тоді діти Племені знову змогли побачити Небесного Володаря, який, наче нічого й не сталося, як і колись, тихо котився по небосхилу своїм незмінним шляхом. Хоча незмінним цей шлях назвати було б важко. Щось і у ньому змінилося. Але що саме?…

До того часу встигли вирости нові дерева, і на них з'явились нові плоди. Спустошена колонія Крі також розплодилась неймовірно, і діти Племені знову змогли відчути смак справжньої їжі. Навіть декількох Гну вдалося вполювати. Плем'я знову ожило і стало більш чисельним.

Не так швидко, як би цього хотілося Племені, але повертались старі добрі часи. Часи, коли Мати ще була молодою і коли Небесний Володар бережно пестив Плем'я у своїх теплих обіймах. Але ті, хто пережив падіння зірки, тепер добре розуміли, що будь-якої миті у Велику Долину знову може прийти біда і що їм потрібно навчитися протистояти їй.

Гор до того часу став сильним самцем. У нього вже давно зникло бажання дістати собі зірку з неба. Та й самих зірок через хмари пилу він вже так давно не бачив, що навіть встиг забути про них. Але мати власну зірку йому тепер не хотілося не тому, що зірки йому перестали подобатись. Це зовсім не так. Просто, за час пережитих Племенем лихоліть він добре зрозумів, що таке падіння зірки. Він не бажав більше переживати щось подібне.

Як і раніше, він тепер часто вглядався у нічне небо. Але кожного разу, як тільки якась зірочка раптом зривалась зі свого місця і яскравою іскоркою летіла по небосхилу, Гор зі страхом втягав голову в плечі і озирався на всі боки у пошуках схованки. Він, звичайно, розумів, що далеко не кожна така зірка може знову впасти на Долину. Адже він і раніше бачив багато зірок, що падали. Але пережиті ним біди залишилися у його пам'яті назавжди.

А от небесна дорога Володаря, як і раніше, владно притягала Гора до себе. Та він ніяк не міг зрозуміти, де ж вона починається. Адже коли Небесний Володар виходив на неї, зірок, цих небесних вогнів, вже не було видно. Тому він ніяк не міг зорієнтуватися, де саме починається ця дорога. А самому знайти її у високих горах Горові ніяк не вдавалось.

Він не раз намагався це зробити. Але так і не зумів навіть до вершини гори дістатися. Чим вище він підіймався, тим більше він відчував холод. Раніше він взагалі не знав, що таке холод. Хіба що, у ті часи, коли Небесного Володаря не було видно крізь пилові хмари. Тоді у Долині було значно холодніше, ніж у старі добрі часи. Але не настільки, як у горах…

Тут Гор вперше у житті зіштовхнувся з незнайомим для нього явищем. Коли він піднявся настільки високо, що вся Велика Долина у всій своїй красі розкинулася перед його очима, він натикнувся на якийсь незрозумілий білий-білий пісок. З вигляду він був точно таким самим, як той, якого було багато на березі рідної Річки. Але той був жовтим. А цей – білий. І, якщо там, у Долині, пісок був не просто теплим, а навіть гарячим, то тут він був холодним-холодним. Коли ноги ступали по ньому, то все тіло починало тремтіти від холоду. Гор ніяк не міг зрозуміти цього. Чому? Чому пісок з Долини повільно просипається крізь пальці, а цей у долоні раптом стає водою? Чому по звичному з дитинства піску можна йти і йти, не відаючи втоми, а по цьому далеко не підеш?… Чому у рідній Долині завжди відчуваєш себе добре і затишно, а тут надовго й залишатися не хочеться? Чому, нарешті, чим ближче підіймаєшся до Небесного Володаря, тим стає холодніше?… Повинно ж бути навпаки! Адже, вперше підіймаючись в гори, Гор навіть боявся згоріти від жару Володаря…

Чим більше підростав і мужнів Гор, тим більше цих «чому?» крутилося у нього в голові. І на всі ці «чому?» йому неодмінно хотілося знайти відповіді. Але ніхто у Племені не знав їх, цих відповідей. Тому Гор вирішив, що відповіді на всі свої запитання він повинен знайти сам.

Так як небесна дорога Володаря поки що для нього була закрита, то Гор вирішив направити всю свою енергію в інший бік. Він вирішив зайнятись дослідженням своєї Долини. Не вічно ж Крі будуть такими довірливими. А Племені потрібно м'ясо для харчування. От і потрібно дізнатися, куди це втікають Гну під час полювання на них. Потрібно знайти місця, де вони ховались колись у часи Великого Хара. Потрібно було розвідати нові рибні місця, так як біля печер Племені риби стало значно менше, ніж це було колись. Потрібно було розшукати місця, де було б достатньо плодів і їстівних трав. І, що найголовніше, Горові потрібно було дізнатися, як у Долину потрапив Великий Хар і чи не загрожує Племені така ж напасть у майбутньому?

До того часу Гор вже давно зрозумів, що хижак міг потрапити у Долину лише якимось невідомим Племені проходом у горах. Цей прохід необхідно було знайти, що б не трапилось. Щоб потім надійно закрити його. Адже, хто його знає? Мало що ще може трапитись у майбутньому і хто ще може пробратися у Долину цим проходом?