Розділ «Частина І Княжич і царевич»

– Мене звати Мозелем. Мозель Мейсон, університетський бібліотекар. Якщо у вас є якісь побажання, я вам радо допоможу. Не соромтеся, парубче, звертайтесь. Отже?..

– Дякую, пане Мейсоне, мені зараз ваша допомога і справді дуже потрібна, – почав Юрій непевно, потім простягнув бібліотекареві список книг за словами: – Оце я хотів би замовити…

Бібліотекар взяв список, підійшов до величезного вікна, де було краще видно, пробігся поглядом по паперових аркушах і мовив захоплено:

– Вітаю, вам дуже пощастило! Це почерк самого Гуго Гроція. Можете повірити, що далеко не всім студентам цей викладач складає власноруч список літератури… До того ж вам він склав чималенький – отже, вважає вас перспективним студентом. Пан Гроцій рідко помиляється…

Потім старий поринув з головою у вивчення записів, періодично киваючи. Іноді його очі спалахували, іншим разом він запитально позирав на Юрія.

– Що вас бентежить, пане Мейсоне? – поцікавився Немирич.

– Нічого. Просто список величезний. До того ж, на превеликий мій жаль, не всі книги в нас є… Багато чого треба буде шукати в букіністичних книгарнях міста. Але це не проблема – у мене багато знайомих букіністів.

– Дякую вам. А що із запропонованого можна взяти саме зараз?

– Зараз підберу вам декілька книг… Але доведеться трішечки почекати… У вас є час?

– О, так, я маю час.

– Тоді, пане…

– Юрій Немирич.

– Тоді, пане Юрію, розташовуйтеся о-о-он у тім кріслі й чекайте. Можете поки що почитати оце, – і старий простягнув юнакові невелику книжечку… Обкладинка її була затертою до нерозбірливості: либонь, книгу читали часто. З затертих слів вдалося розібрати одне-єдине: «Хроніки». Ну що ж…

Вмостившись у зручному затишному шкіряному кріслі, княжич заходився вивчати зачитану книженцію, яка розповідала про Вісімдесятилітню війну[10]. Саме коли він читав про один з найтрагічніших епізодів – облогу Лейдена, до бібліотеки зазирнув чоловік приблизно сорокарічного віку, приємної зовнішності, одягнений за останньою модою… який привітався польською!

– Добридень! – здивовано відповів Юрій. – А як ви здогадалися, що я вас зрозумію?

– Кшиштоф Арцишевський, – мовив він твердо, простягаючи юнакові руку. – А вас як звуть, дозвольте поцікавитися?

– Юрієм Немиричем мене звати.

– Аякже, чув, багато чув про вашого батька-суддю! Річ у тім, Юрію, що раніше я жив у Польщі, тепер от перебрався в Нідерланди і навчаюся в цьому славетному університеті… А що це ви читаєте, парубче?

Юрій продемонстрував затерту обкладинку новому знайомому.

– Так, я із цим знайомий, – пафосно відповів Кшиштоф.