Розділ «XVI»

– Ну? – сказав метранпаж.

– Не ну, а от що, друже! – почав фамільярно анарх. – Як ви гадаєте, про що ми будемо з вами говорити зараз?

– Не знаю!

– А, може, знаєте?

– Може, знаю, – спокійно сказав Карно.

– Ну, без жартів, – суворо кинув анарх. – Кажіть, про що ми будемо з вами говорити зараз?

– Вам це дуже потрібно знати?

– Дуже!

– А коли дуже, – і Карно саркастично всміхнувся, – от я вам скажу: очевидно, про лист.

– От! – зрадів анарх і з полегкістю зітхнув, ніби боявся, що Карно цього не скаже.

– Ну, а далі що? – спокійно спитав метранпаж.

– Далі особливо нічого. Я гадаю, що ви й тепер не відмовитесь від своєї анонімки?

– Не відмовляюсь! – сказав Карно. – І більше того, не відмовляюсь і від тієї фрази, що її написано було на Майїному столі.

– От, я так і думав! – зрадів анарх. – Я певний був, що й це саме ви зробили. Я тільки мовчав.

– А чому ж ви мовчали? – спитав метранпаж.

– Чому я мовчав? – і анарх задумався, прислухаючись до одноманітного шуму в ринвах, по яких стікала дрібна осіння мжичка.

– Так! Чого ж ви мовчали? – ще раз спитав Карно.

Але анарх уже не міг говорити. Він і тепер пізнав якусь розгубленість перед цим маленьким чоловічком.

– Тому, що треба мовчати! – ледве вимовив він. – Пустіть мене, я піду!

– Я вас не держу! – усміхнувся Карно й підвівся з колоди.