Розділ «ХІ»

– Ги-ги!

Анарх підвів голову й тоді ж згадав, що саме тут ночує дурень.

– Хомо, чуєш? – покликав він.

Але відповіді не було. Стихав дощ.

– Хомо, чуєш?

– А хто там такий? – обізвався нарешті дурень.

– Та це я, із шостої палати! – сказав анарх.

– О! Відкіля це вас понаносило!… Та ще й на дощі! Оце!

Анарх розповів: так. то й так то, мовляв, те то й те то, мовляв.

– Ну, то лізьте сюди! – сказав дурень. – Підсохнете… Гм… Оце!

Дурень стояв на виступі і також, як і в просвітянських драмах і комедіях забутих архівних авторів, також «чухав» традиційну потилицю, «чухав» під пахвою й патлату голову і також архівно, до болю безглуздо всміхався.

З дверей пахнуло сіном.

Анарх заліз на сіновал і, коли ліг, почув млосний запах чебрецю: він був глибокий, мов мисль, і сухий. Так пахнуть і степові могили, і буйний травневий цвіт. «Так, мабуть, пахне й смерть», – чомусь подумав він.

А духмяні потоки чебрецю текли й текли.

– Котра зараз година?

Замість відповіді біля дурня хтось заворушився. Анарх здригнув.

– Хто це там із тобою? – спитав він і раптом почув свій голос чужим.

– Я! – чітко відповіло з темного закутка.

І відразу він пізнав його: так, це був Карно. Звичайно, вони не будуть розпитувати один одного, як попали сюди. Але метранпаж заворушився й сказав невимушено, без усякої інтонації:

– Зараз перша. Тільки-но погасили. Душно в палаті. Виліз у вікно на повітря.