Розділ «VII»

Випивши по чарцi варенухи, панни i справдi повеселiшали i стали жвавiшi й смiливiшi; вони почали бiгати по стежках i доганяти одна одну, неначе грали наввипередки. Осавулиха випила один кухлик до дна i розласувалась: в неї аж губи злиплись од варенухи. Гаряча пара, солодка й пахуча, аж дражнила її. Вона ждала, щоб її почастували другим кухликом, але гетьманша i не думала просити її.

"Чи вона скупа, оця нова гетьманша? Чи не любить п'яних? – думала осавулиха, поглядаючи скоса на гетьманшу. – Це диво та й годi! Я знаю добре, що й шляхтичi, й князi скрiзь добре кружляють горiлку й вина, добре п'ють i впиваються незгiрше козакiв. Але ж i добра варенуха! Я ще зроду не пила такої пахучої! I з чого вони її варили? Мабуть, якогось дорогого вина налили в мед, бо й горiлку насилу чути. От коли б ще випити хоч кухлик! Аж губи злипаються. Ой, хочеться менi отiєї варенухи! – Осавулиха поглядала на гетьманшу, але гетьманша i не думала частувати її вдруге. – Ой, попрошу сама другого кухлика варенухи! Ой, не втерплю! Аж лоскоче в носi отой солодкий та перцевий дух! – думала осавулиха, але таки не насмiлилась просити в гетьманшi другого кухлика. – Ця гетьманша не частує, а тiльки дратує гостей чарками та кухликами. Ой Господи! Який тепер свiт настав! Ох-ох!" – I осавулиха глянула жалiбними очима на жбан варенухи i трохи не заплакала.

Панни бiгали й пустували. Трохи запамороченi матерi не дуже наглядали за ними. Молодi козаки бiгали з паннами i ганялись за ними по садку, як парубки ганяються за сiльськими дiвчатами. Солодкий дух варенухи, свiже повiтря, i свiт ясного дня, i пишний садок, i Маринчинi очi, розворушили серце молодого Зiнька, неначе залоскотали його. Зiньковi забажалось зайти з Маринкою вдвох в гущавину садка i напитись з її гарячих рожевих уст розкошi, щастя, кохання.

– Панни, а давайте грати наввипередки! – гукнув Зiнько. В його була думка догнати Маринку i хоч доторкнутись до її рук, до її стану, дихнути хоч на одну мить одним духом з нею.

– Ми не граємо наввипередки з хлопцями! – обiзвались панни.

– А я буду грати! Ану, Зiньку, ставаймо вряд! Ану, хто кого випередить? – крикнула Христина.

Зiнько став вряд з Христиною, i вони обоє покатали по травi. Христина покатала, неначе полетiла стрiла, кинута з тугого та цупкого лука, i випередила Зiнька.

– Зiньку! час нам вже додому їхати! Вже сонце стало на вечiрньому прузi! – гукнула з-за кущiв осавулиха.

– Потривайте, мамо! Ми ще трохи побiгаємо по садку, – обiзвався Зiнько.

– Ти б, мабуть, i до свiта бiгав з дiвчатами, але в мене од сидiння вже й спина заболiла.

Осавулиха наблизилась до купи паннi в i пристала до Маринки. Стара розпитувала Маринку про її матiр i просила передати од неї поклiн, як вона поїде до Києва i побачиться з своєю матiр'ю.

– Прощайте, панни! Прощай, Маринко! – сказала осавулиха дуже ласкаво i поцiлувалась з Маринкою. Маринка поцiлувала осавулиху в руки.

– Запрягай сину, конi, а я тим часом попрощаюсь з господарями та з гiстьми, – сказала осавулиха.

Зiнько з неохотою попрощався з паннами, кинув ласкавими очима на Маринку i насилу поволiк ноги по стежцi: йому так хотiлось зостатись з Маринкою в садку, гуляти до смерку, гуляти нiч до самого сонця… "Ой дiвчино моя мила! Оддав би за тебе усi битви, за твою красу, за твої очi оддав би свою козацьку славу!" – думав Зiнько, запрягаючи конi в вiз.

– Поклонiться ж од мене старому Демковi i скажiть, що я дуже, дуже невдоволений, що вiн не прибув до мене. За нашим гетьманським столом без Демка була велика дiрка. Скажiть йому, осавулихо, що я його жду в гостi, бо такий гiсть завсiди буде для мене приємний, – говорив гетьман осавулисi на прощаннi.

– Кланяйтесь вашому старому i од мене! – промовив пан Беньовський. – Скажiть йому, що я не забув про його, що не забув про його i польський польний гетьман Потоцький, i наш найяснiший король, що король готовий i тепер показати свою ласку до його, – говорив на прощаннi Беньовський, маючи на думцi притягти до згоди з Польщею стару козацьку партiю Лютая, дуже ворожу до полякiв.

Гостi почали прощатись i роз'їжджались. Мiж ними не було нi одного п'яного. Молода гетьманша викошкала з гетьманського двору козацьку гульню, випивачку та п'янство.

– Не така я верталась колись од гетьмана Богдана, – говорила осавулиха дорогою до сина. – Ця гетьманша i її гетьман чи скупi на вина та на меди, чи не люблять п'яних.

Вже смерком Зiнько з матiр'ю приїхали додому. Старий Демко сидiв на ганку i ждав їх з вечерею.

– Ну, що ж? Добре вас вiтала гетьманша на своїх шляхетських iменинах? – спитав старий в жiнки.